Дитинство. Молодість. Літня пора

Фактично Джон усякчас виснажений. За сірим столом у просторому кабінеті компанії «ІВМ» його долають напади позіхань, які він намагається приховати, в Британському музеї слова пливуть йому перед очима. Він хоче тільки опустити голову на руки і заснути.

Проте Джон не може погодитись, що життя, яке він веде тут, у Лондоні, позбавлене плану або сенсу. Сто років тому поети доводили себе до безумства опіумом або алкоголем, щоб, перебуваючи на грані божевілля, мати змогу повідомити про свої видющі сприйняття. Завдяки цьому вони перетворювали себе в ясновидців, пророків майбутнього. Опіум і алкоголь — це не його шлях, він надто боїться шкоди, яку вони можуть заподіяти його здоров’ю. Але хіба виснаження та злиденність не здатні виконати ту саму функцію? Хіба життя на грані фізичного краху бодай трохи гірше від життя на грані божевілля? Чому, коли ти ховаєшся в Парижі в мансардній кімнаті на лівому березі, за яку не платиш комірного, або, неголений, немитий, сморідний, тиняєшся від кав’ярні до кав’ярні й жебраєш у друзів випивку, це становить більшу самопожертву, більше придушення особистості, ніж коли ти одягаєш чорний костюм і виконуєш канцелярську роботу, яка руйнує душу, терпиш або самотність аж до смерті, або секс без жадання? А втім, абсент і подерте вбрання нині, звичайно, вже старомодні. І що, зрештою, героїчного в тому, щоб ошукати власника квартири й не заплатити комірного?

Т. С. Еліот працював у банку. Воллес Стівенс і Франц Кафка — в страхових компаніях. Своїм унікальним способом Еліот, Стівенс і Кафка страждали не менше, ніж По і Рембо. Немає ніякої ганьби, якщо ти обрав піти шляхом Еліота, Стівенса і Кафки. Його вибір — ходити в чорному костюмі, як ходили вони, ходити в ньому, мов у розпеченій сорочці, нікого не експлуатувати, нікого не ошукувати, оплачувати свій шлях. За романтичної доби митці божеволіли в екстравагантному масштабі. Безумство виливалося з них масою несамовитих віршів або жирними мазками фарби. Та доба вже минула; його власне божевілля, якщо долею йому судилося страждати від божевілля, буде іншим: тихим і скромним. Він сидітиме в кутку, напружений і згорблений, як одягнений чоловік на гравюрі Дюрера, що терпляче чекає, поки мине його пора бути в пеклі. А коли мине, він стане ще сильніший через те, що витримав її.

Таким поглядом на ситуацію Джон тішить себе у свої найкращі дні. В інші, погані дні, запитує себе, чи емоції, такі монотонні, як його, породять коли-небудь видатну поезію? Музичний імпульс, колись такий сильний у ньому, вже зів’яв. Невже він тепер у процесі втрати поетичного імпульсу? Невже буде змушений перейти від поезії до прози? Невже проза насправді — лише вибір, до якого схиляються, коли немає чогось кращого, притулок для творчого духу, який зазнав невдачі?

Єдиний вірш, який він написав за останній рік і який справді подобається йому, складається лише з п’яти рядків:

Дружини рибалок, що ловлять лангуст,Звикли здавна прокидатись в самотині,Бо рибалки завжди у морі, як світанки сині,

Та жінки спокійно сплять, не так, як я нині.Якщо йдеш, іди до португальських ловців лангуст.

«Португальські ловці лангуст» — Джон тихо тішиться, що протягнув у вірш таку буденну фразу, дарма що сам вірш, коли пильно придивитися, має дедалі менше сенсу. Джон наготував списки слів і фраз, буденних і незбагненних, які чекають належного їм місця. Ось, наприклад, слово «пломінь»: коли-небудь він вставить його в епіграму, прихована історія якої полягатиме в тому, що її створять як оправу для єдиного слова, так само як брошка може бути оправою для єдиного самоцвіту. Цей вірш буде начебто про кохання та відчай, проте увесь розквітне, мов із бруньки, з одного милозвучного слова, в значенні якого Джон тим часом не дуже впевнений.

Чи справді буде досить епіграм, щоб збудувати кар’єру в поезії? Якщо йдеться про форму, в епіграмі немає нічого хибного. Світ почуттів можна стиснути до єдиного рядка, як не раз доводили греки. Але його епіграми не завжди досягають грецької лаконічності. Надто часто їм бракує почуття, надто часто вони просто книжні.

«Поезія — не вилив почуттів, а втеча від них, — казав Еліот, і ці слова Джон переписав до свого щоденника. — Поезія — не вияв особистості, а втеча від особистості. — А потім, немов знову повернувшись подумки до сказаного, з гіркотою додав: — Але тільки ті, хто має особистість та почуття, знають, що означає прагнення уникнути їх».

Джон боїться, що виллє на папір самі емоції. Почавши виливати їх, він не знатиме, де зупинитися. Це однаково, що перерізати артерію й дивитись, як струменить витікаючи живодайна кров. Проза, на щастя, не вимагає емоцій — ось що треба сказати про неї. Проза — немов гладенька, спокійна пелена води, на якій можна повертати, як заманеться, створюючи візерунки на поверхні.