Дитинство. Молодість. Літня пора

Отже, в такому разі з видатних постатей сучасності лишається тільки одна: Т. Г. Лоуренс. Лоуренс теж помер до того, як він народився, але цю обставину можна не брати до уваги як випадкову, бо ж Лоуренс помер молодим. Лоуренса він читав ще в школі, коли «Коханець леді Чаттерлей» був найвідомішою з усіх заборонених книжок. На третьому курсі навчання в університеті він прочитав уже всього Лоуренса, крім його перших учнівських спроб. Решта студентів теж поглинали книжки Лоуренса. Лоуренс учив їх розбивати крихку шкаралущу цивілізованих умовностей і виявляти потаємну суть свого єства. Дівчата вдягали сукні, що облипали тіло, танцювали під дощем і віддавалися чоловікам, які обіцяли їм знайомство зі своєю темною суттю. Чоловіків, які не виконували цієї обіцянки, дівчата нетерпляче відкидали.

Джон сам усвідомлював, що стає прихильником культу Лоуренса. Жінки в книжках Лоуренса бентежили його; він уявляв їх собі, як нещадних комах-самиць, павуків або богомолів. Під поглядами блідих, вбраних у чорне, пильнооких жриць цього культу в університеті він почувався, мов нервова, перелякана, дрібна, ще не пошлюблена комаха. З деякими він справді хотів би піти до ліжка, тут годі заперечити, — адже, зрештою, тільки довівши жінку до її темної суті, чоловік може досягти своєї темної суті, — але надто боявся. Їхні екстази були б вулканічні, а він був надто хирлявий, щоб витримати їх.

Крім того, жінки, які йшли за Лоуренсом, мали власний кодекс цноти. Вони впадали в довгі періоди холодності, протягом яких хотіли бути тільки самі по собі або зі своїми сестрами, періоди, коли сама думка віддати комусь своє тіло була мов наругою над ним. З їхнього зимного сну їх можна було розбудити тільки владним покликом до темного чоловічого «я». Сам Джон не був ані темним, ані владним, або принаймні властиві йому темність і владність ще не виявились, тож він водився з іншими дівчатами — дівчатами, які ще не стали жінками і, може, ніколи й не стануть ними, бо не мають темної суті або принаймні такої, про яку було б варто говорити; дівчатами, які в душі не хотіли таких стосунків, так само як і він у найпотаємніших глибинах свого єства не міг би сказати, що хоче їх.

У свої останні тижні в Кейптауні Джон познайомився з дівчиною на ймення Керолайн, що вчилася на факультеті драматургії й мала сценічні амбіції. Вони ходили разом до театру, балакали цілу ніч, сперечаючись про переваги Ануя перед Сартром, Іонеско перед Беккетом, спали разом. Беккет був його улюбленим драматургом, а для Керолайн — ні, він надто похмурий, казала вона. Справжня причина її нелюбові, підозрював він, полягала в тому, що Беккет не писав ролі для жінок. З її ініціативи Джон навіть сам почав писати п’єсу — віршовану драму про Дон Кіхота. Але невдовзі зайшов у глухий кут: дух старого іспанця був надто далекий, він не міг придумати свого шляху до нього, тож і відмовився від задуму.

А тепер, через кілька місяців, Керолайн приїхала до Лондона і знайшла його. Вони зустрілися в Гайд-парку. Вона й досі зберігала засмагу південної півкулі, сповнена життєвої сили, втішена, що вона в Лондоні, втішена, що бачить його. Вони гуляли по парку. Була вже весна, вечори подовшали, дерева вкривалися листям. Вони сіли на автобус до Кенсінґтона, де жила Керолайн.

Джон був вражений нею, її енергією і завзяттям. Кілька тижнів у Лондоні — і Керолайн уже стала на ноги. Вона мала роботу, її папери потрапили до всіх театральних агентств, і мала квартиру у фешенебельному районі, яку поділяла з трьома дівчатами-англійками. Як вона познайомилася з тими дівчатами, запитав він. Подруги подруг, відповіла вона.

Вони поновили свій зв’язок, але від самого початку було важко. Керолайн знайшла роботу, але працювала офіціанткою в нічному клубі у Вест-Енді, години праці годі передбачити. Вона воліла, щоб він зустрічав її коло квартири, а не забирав із клубу. Решта дівчат заперечували, щоб хтось чужий мав ключ, тож Джонові доводилося чекати на вулиці. Після свого робочого дня він сідав на потяг до Арчвей-роуд, вечеряв хлібом і сосисками у себе в кімнаті, читав годину-дві або слухав радіо, потім сідав на останній автобус до Кенсінґтона, і починалося його чекання. Інколи Керолайн поверталася з клубу опівночі, а інколи о четвертій ранку. Вони спілкувалися, засинали. О сьомій годині дзвонив будильник: Джон мав вийти з квартири до того, як прокинуться її подруги. Він сідав на автобус назад до Хайґейта, снідав, одягав свій чорний костюм і йшов на роботу.

Невдовзі це стало звичкою, звичкою, що, якби він мав змогу на хвилинку зупинитись і подумати, приголомшила б його. Він мав зв’язок, де правила визначала жінка і тільки жінка. Невже це те, що робить пристрасть із чоловіком: позбавляє його гордощів? Невже він закоханий у Керолайн? Він би не думав так. Коли вони жили нарізно, він навряд чи й згадував про неї. Тоді звідки така покірність із його боку, така жалюгідність? Невже він прагне бути нещасним? Невже нещастя стало для нього наркотиком, без якого він не може обійтися?