Дитинство. Молодість. Літня пора

Джон виділив собі одного разу два вихідні для експериментів із прозою. Оповідання, що стало результатом цього експерименту, якщо це справді оповідання, не має реального сюжету. Все важливе відбувається в душі оповідача, безіменного молодика, що дуже схожий на самого Джона і веде безіменну дівчину на далекий пляж, де спостерігає, як вона купається. На підставі якогось її дрібного вчинку, якогось неусвідомленого жесту він раптом стає переконаний, що вона невірна йому; крім того усвідомлює: вона збагнула, що він знає, але не переймається цим. Оце й усе. Саме так закінчується оповідання. Такий його підсумок.

Написавши оповідання, Джон не знає, що робити з ним. Він не має бажання показувати його кому-небудь, окрім, можливо, реального прототипу тієї безіменної дівчини. Але він уже втратив зв’язок із нею, а вона, хай там як, не впізнає себе, хіба як їй підказати.

Дія оповідання відбувається в Південній Африці. Джона непокоїть, коли він бачить, що досі пише про Південну Африку. Він волів би лишити своє південноафриканське «я» позаду, так само як лишив позаду саму Південну Африку. Південна Африка — це поганий старт, невигідна позиція. Пересічна сільська родина, слабенька школа, мова африкаанс — більшою чи меншою мірою він позбувся всіх цих невигідних елементів. Він у великому світі, сам заробляє собі на прожиття, і йому не так уже й погано ведеться, принаймні він не прямує до краху, в усякому разі, очевидного. Він не потребує нагадувань про Південну Африку. Якби могутня припливна хвиля ринула завтра з Атлантики і змила південний окрайчик Африканського континенту, він не пролив би й сльозини. Він був би серед урятованих.

Хоча оповідання, яке він написав, незначне (тут і сумніватися годі), воно непогане. Проте він не бачить сенсу в спробах опублікувати його. Англійці не зрозуміють його. Адже пляж в оповіданні породжуватиме англійське уявлення про пляж — трохи ріні, обмитої хвильками. Вони не побачать приголомшливого піщаного простору біля підніжжя скель, які роздроблюють на щебінь, чайок і бакланів над головою, що кигичуть, змагаючись із вітром.

Але, здається, є й інші аспекти, в яких проза не схожа на поезію. В поезії дія може відбуватися де завгодно й ніде, не має значення, де живуть самотні дружини рибалок: у селі Кальк-Бей неподалік Кейптауна, в Португалії чи в штаті Мен. Натомість проза, здається, наполегливо вимагає конкретного середовища.

Джон ще не знає Англію досить добре, щоб писати про неї прозою. Він ще навіть не певен, чи зможе писати про ті райони Лондона, з якими він знайомий, Лондона юрб, які сунуть на роботу, холоду і дощу, однокімнатних квартир із вікнами без штор і сорокаватними лампочками. Якби він таки спробував писати, результат, думає Джон, навряд чи відрізнявся б від Лондона будь-якого іншого неодруженого клерка. Він, може, й має своє бачення Лондона, але в цьому баченні немає нічого унікального. А якщо воно має певну інтенсивність, то тільки тому, що вузьке, а вузьке через те, що не знає нічого, крім себе. Він не опанував Лондона. Якщо й відбувається якесь опанування — Лондон опановує його.

8

Чи справді його перша спроба писати прозою провіщає зміну напряму його життя? Невже він от-от зречеться поезії? Джон не певен. Але якщо він збирається писати прозою, тоді він може розперезатися і стати послідовником Джеймса. Генрі Джеймс показує, як треба стати вище від звичайної національної належності. Насправді не завжди зрозуміло, чи дія, про яку пише Джеймс, відбувається в Лондоні, Парижі чи Нью-Йорку, бо він бездоганно піднявся над механікою повсякденного життя. Людям у Джеймса не доводиться платити комірного, їм, безперечно, не треба триматися за роботу, від них лише вимагають провадити надміру витончені розмови, наслідком яких є невеликі зміни владних відносин, такі незначні, що вони невидимі всім, крім ока тих, хто здійснює їх. Коли таких змін відбудеться досить, виявляється (voilà!), що рівновага сил між персонажами оповіді зненацька без вороття змінилася. Оце й усе: оповідь виконала своє завдання, і її можна довести до кінця.

Джон намагається писати в стилі Джеймса. Але опанувати Джеймсову манеру виявляється набагато важче, ніж він думав. Спонукати героїв, яких він вигадав, провадити витончені розмови — це однаково, що вчити тварин літати. Якусь мить, б’ючи лапами, вони підтримують себе в повітряній просторіні. А потім падають.

У Генрі Джеймса тонша чутливість, ніж у нього, тут годі сумніватися. Але сама ця обставина не пояснює всіх аспектів невдачі. Джеймс спонукає читача повірити, ніби розмови, обмін словами — це все, що має значення. Хоча Джон готовий визнати це кредо, насправді, з’ясовує він, його годі дотриматися, в усякому разі, в Лондоні, чиї нещадні зубці розтрощили його, в місті, де він повинен навчитися писати, інакше навіщо він тут узагалі?