Дитинство. Молодість. Літня пора

Найгірші ночі, коли вона взагалі не приходить додому. Він ходить по тротуару годину за годиною або, коли йде дощ, тулиться під дверима. Чи справді вона працює так пізно, у відчаї запитує він себе, а чи цей клуб у Бейсвотері — величезна брехня, і саме цієї миті вона в ліжку з кимсь іншим?

Коли він прямо запитував її, то чув лише туманні виправдання. Була шалена ніч у клубі, ми працювали до світанку, казала вона. Або ж вона не мала грошей на таксі. Або мала випити з якимсь клієнтом. В акторському світі, уїдливо нагадує вона йому, контакти мають найголовніше значення. Без контактів її кар’єра ніколи не піде вгору.

Вони й далі кохаються, але все вже не так, як давніше. Думки Керолайн десь-інде. Ба навіть гірше: зі своєю понурістю та сердитим настроєм Джон дуже скоро став тягарем для неї, він відчуває це. Якби він мав якийсь розум, то припинив би цей зв’язок цієї ж миті, негайно. Але він не припиняє. Керолайн — може, й не загадкова темноока кохана, задля якої він приїхав до Європи, вона, можливо, не що інше, як тільки дівчина з Кейптауна з не менш пересічної родини, ніж він, але тим часом це все, що він має.

9

В Англії дівчата не звертають на нього уваги, можливо, тому, що навколо його постаті ще досі витає атмосфера колоніальної незграбності, а можливо, просто тому, що в нього неналежний одяг. Коли на ньому немає одного з костюмів, у яких він ходить на роботу в компанію «ІВМ», він має на собі тільки сірі фланелеві штани і зелену спортивну курточку, яку привіз із Кейптауна. Натомість молодь, яку він бачить у потягах і на вулицях, ходить у вузьких чорних штанах, загострених черевиках, прилеглих, мов прямокутних піджаках із численними ґудзиками. Крім того, в хлопців довге волосся, яке звисає на лоб і вуха, а він досі коротко обтинає волосся на потилиці та на скронях і має виразний проділ, накинутий йому в дитинстві вподобаннями провінційних перукарів і схвалений «ІВМ». У потягах очі дівчат ковзають повз нього або ж у них світиться зневага.

У тяжкому становищі Джона є щось не зовсім справедливе, він би протестував, якби тільки знав, де і кому можна висловити протести. Яку роботу виконують його суперники, якщо їм дозволяють одягатись, як їм заманеться? І чому він узагалі повинен дотримуватися моди? Невже внутрішні якості нічого не важать?

Розумним учинком було б купити собі таке вбрання, як у них, і ходити в ньому в суботу та неділю. Але Джон, уявивши собі, як одягається в такий одяг, що видається йому не тільки чужим його характеру, а радше романським, ніж англійським, відчуває, як у його душі наростає опір. Він не може купувати такий одяг, бо це було б для нього фарсом, акторською грою.

У Лондоні повно гарних дівчат. Вони приїздять з усього світу: як au pairs

[35], як студентки, що вивчають мову, просто як туристки. Їхні коси локонами спадають на щоки, очі підведені темними тінями, їм властива улеслива загадковість. Найгарніші — високі медовошкірі шведки, але й невисокі італійки з мигдалевими очима мають свої принади. Кохання з італійкою, уявляє він собі, було б гарячим і гострим, геть відмінним від кохання зі шведкою, що було б усміхненим і млявим. Але чи матиме він коли-небудь шанс з’ясувати це все самому? Якби коли-небудь він набрався духу й заговорив до однієї з тих прекрасних чужинок, що він сказав би? Чи було б брехнею, якби він представивсь як математик, а не просто програміст? Чи увага з боку математика справила б враження на дівчину з Європи, а чи було б краще сказати їй, що, незважаючи на свою сіру зовнішність, він поет?

Джон носить із собою в кишені якусь поетичну збірку, інколи Гельдерліна, інколи Рільке, інколи Вальєхо. В потягах він демонстративно дістає ту книжку й зосереджено читає її. Це перевірка. Тільки виняткова дівчина оцінить, що він читає, і визнає в ньому присутність виняткового духу. Але жодна з дівчат у потязі не звертає на нього уваги. Здається, це перше, чого навчаються дівчата, прибувши до Англії: не звертати уваги на сигнали від чоловіків.

Те, що ми називаємо красою, — це просто перший натяк на страх, сповіщає Джонові Рільке. Ми простираємося перед красою і дякуємо їй за зневагу, яка перешкодила їй знищити нас. Чи знищили б вони його, оці прекрасні створіння з інших світів, оці янголи, якби він наважився підступити до них надто близько, а чи вважали б, що він надто нікчемний для цього?

В одному поетичному журналі — можливо, в «Ambit» чи в «Agenda» — Джон побачив оголошення про щотижневу поетичну майстерню, яку влаштовує Поетичне товариство для молодих, ще не виданих авторів. Він прийшов у зазначене місце на вказану годину у своєму чорному костюмі. Жінка в дверях недовірливо придивилася до нього, запитала вік. «Двадцять один рік», — відповів він. То була неправда, він мав двадцять два.