Дитинство. Молодість. Літня пора

Надворі вже згасав день. По Ґрейт-Рассел-стріт він поплентався до Тоттнем-Корт-роуд, потім повернув на південь у бік Чарінґ-Кросс. У юрбі на тротуарах переважно молодь. Власне, Джон її сучасник, проте не почувається таким. Він почувається людиною середніх літ, яка досягла тих літ передчасно; почувається одним з тих знекровлених, високочолих, виснажених учених, чия шкіра лущиться від найменшого дотику. І це відчуття ще глибше, ніж відчуття, що він ще дитина, яка не знає свого місця у світі, перелякана й нерішуча. Що він робить у цьому величезному холодному місті, де, щоб просто вижити, треба всякчас цупко триматися, намагатися не впасти?

Книгарні на Чарінґ-Кросс-роуд відкриті до шостої години. До шостої він ще має куди піти. Потім тинятиметься серед тих, хто шукає розваг суботнього вечора. Якийсь час він зможе йти за людським потоком, удаючи, ніби теж шукає розваг, удаючи, ніби він має кудись іти, когось зустріти, але зрештою йому доведеться відмовитись від прикидання й сісти на потяг до станції Арчвей і до самотності своєї кімнати.

«Foyles», книгарня, назва якої відома аж у Кейптауні, розчарувала Джона. Вихваляння, мовляв, у цій книгарні є кожна опублікована книжка, вочевидь виявилося брехнею, та й продавці, більшість яких молодші за нього, не знають, де що лежить. Він віддає перевагу книгарні «Dillons», хоч як хаотично там можуть бути розкладені книжки. Він намагається заходити туди раз на тиждень і знайомитися з новими виданнями.

Серед журналів він натрапив у «Dillons» на «The African Communist». Він чув про цей журнал, але досі ще ніколи не бачив, у Південній Африці його заборонили. Серед авторів, на його подив, дехто виявився його сучасником із Кейптауна — студенти, які належали до тих, хто цілий день спить, увечері ходить на вечірки, напивається, паразитує коштом батька-матері, не складає іспитів, долає три курси за п’ять років. А тепер вони пишуть нібито авторитетні статті про економіку міграційної робочої сили і повстання в сільському Транскеї. Коли серед усіх своїх танців, пияцтва та гульні знайшли вони час дізнатися про такі речі?

А втім, насправді Джон ходить до цієї книгарні задля поетичних журналів. На підлозі за вхідними дверима там недбало стоїть цілий стос тих журналів: «Ambit», «Agenda» і «Pawn», а також фотокопії видань із таких далеких закутків, як Кільський університет у центрі Англії, й різні, давно застарілі номери американських журналів. Він купив по одному примірнику кожного журналу й поніс цю паку до своєї кімнати, де пильно вдивлявся в них, намагаючись розібратися, хто що пише, чи пасуватиме до загального тла його поезія, якщо й він спробує опублікувати що-небудь.

У британських журналах переважали страхітливо скромні віршики про повсякденні думки і враження, віршики, на які ніхто б не звернув уваги півстоліття тому. Що сталося з амбіціями поетів тут, у Британії? Хіба вони ще не засвоїли новину, що Едвард Томас і його світ щезли назавжди? Хіба вони не засвоїли науку Паунда і Еліота, вже не кажучи нічого про Бодлера й Рембо, грецьких епіграматистів, китайців?

А можливо, він судить британців надто поквапно. Можливо, він читає не ті журнали, можливо, є інші, сміливіші публікації, які не знаходять собі шляху до книгарні «Dillons». А може, існує коло творчих натур із таким песимістичним ставленням до панівної атмосфери, що вони не завдають собі клопоту посилати до таких книгарень, як «Dillons», журнали, в яких публікують свої вірші? Скажімо, «Botthege Oscure» — де можна купити такий журнал? Якщо такі освічені кола існують, як він коли-небудь дізнається про них, як увійде до них?

Щодо власних віршів, Джон сподівається, що по ньому лишиться, якби раптом завтра він помер, жменька віршів, що, видані завдяки зусиллям якогось ученого альтруїста у вигляді охайної книжечки форматом в одну дванадцяту аркуша, змусять людей хитати головами й бурмотіти ледь чутно: «Які обіцянки! Яка втрата!» Такі його сподівання. А насправді вірші, які він пише, стають не тільки дедалі коротші, а й — він не може не відчувати цього — дедалі пустіші. Здається, він уже нездатний писати таку поезію, яку писав у сімнадцять чи вісімнадцять років, вірші завдовжки іноді кілька сторінок, почасти незграбні, але все-таки сміливі, сповнені новацій. Ці вірші, або більшість їх, були породжені станом несміливої закоханості, а водночас потоками прочитаного на той час. Тепер, коли збігло чотири роки, він і далі несміливий, але його страх став узвичаєним, ба навіть хронічним, наче головний біль, що не зникає. Вірші, які він пише тепер, — іронічні невеличкі твори, minor, незначні в будь-якому розумінні. Хоч яка їхня номінальна тема, в центрі завжди стоїть він сам — пійманий у пастку, самотній, жалюгідний, проте — він не може не бачити — цим новим віршам бракує енергії, а то й бажання серйозно досліджувати безвихідь, у яку зайшов його дух.