Дитинство. Молодість. Літня пора

Теоретично Джон мав би вважати, що французька легка. Він знає латину; задля насолоди він інколи читає вголос уступи з латини, проте не латини Золотої чи Срібної доби, а латини «вульгата» з характерною для неї нахабною зневагою до класичного порядку слів. Він без труднощів розуміє іспанську мову. Він читає Сесара Вальєхо в двомовному виданні, читає Ніколаса Ґільєна, читає Пабло Неруду. В іспанській мові повно слів із варварським звучанням, про значення яких він навіть не здогадується, але це не має значення. Принаймні кожну літеру вимовляють, навіть подвійне r.

А втім, мова, до якої в нього виявилося справжнє чуття, — німецька. Він настроює приймач на передачі з Кельна, а коли вони надто нудні, ще й зі Східного Берліна, і здебільшого розуміє їх; читає німецьку поезію і досить добре розуміє її. В німецькій мові йому подобається, що кожен склад має свою належну вагу. Ще з примарою африкаансу у вухах, він орієнтується в синтаксисі. По-справжньому любить довгі німецькі речення і складне нагромадження дієслів наприкінці їх. Інколи, читаючи щось німецькою, він забуває, що це іноземна мова.

Він кілька разів перечитує Інгеборґ Бахман, читає Бертольта Брехта, Ганса Магнуса Енценсберґера. В німецькій мові є один прихований сардонічний елемент, який приваблює Джона, хоча він не зовсім певен, що розуміє, чому цей елемент властивий їй, а інколи навіть запитує себе, чи він просто не вигадав його. Він міг би запитати, але не знає нікого, хто читає німецьку поезію, так само як не знає нікого, хто розмовляє французькою мовою.

Проте в цьому величезному місті мають бути тисячі людей, добре знайомих з німецькою літературою, і тисячі людей, які читають поезію російською, угорською, грецькою, італійською, — читають, перекладають і навіть пишуть; поети у вигнанні, чоловіки з довгим волоссям і окулярами в роговій оправі, жінки з виразними іноземними обличчями і пухкими, палкими вустами. В журналах, куплених у книгарні «Dillons», Джон знаходить чимало свідчень їхнього існування: перекладів, що, мабуть, належать їм. Але як він зустрінеться коли-небудь із ними? Що роблять вони, ці особливі створіння, коли не читають, не пишуть і не перекладають? Може, він не здогадуючись сидить серед них у кінотеатрах «Everyman», гуляє серед них у Хемпстедському парку?

Якось піддавшись імпульсу, Джон пішов у Хемпстеді слідом однієї приязної пари. Чоловік високий і бородатий, жінка має довгі білі коси, недбало розсипані на спині. Він певен, що вони росіяни. Але, підійшовши досить близько, щоб чути їх, пересвідчився, що то англійці, які розмовляють про ціни на меблі в крамниці «Heal's».

Лишаються ще голландці. Принаймні Джон знає голландську мову, наче рідну, бодай тут у нього є перевага. Чи є серед усіх кіл у Лондоні коло ще й голландських поетів? Якщо є, то чи не стане знання мови перепусткою до нього?

Голландська поезія завжди вражала Джона як досить нудна, але ім’я Сімона Вінкенооґа ще з’являлося в поетичних журналах. Вінкенооґ — здається, єдиний голландський поет, що пробився на міжнародну сцену. Джон прочитав усі твори Вінкенооґа, що були в Британському музеї, й не відчув ентузіазму. Його вірші хрипкі, грубі, їм бракує виміру таємниці. Якщо Вінкенооґ — це все, що може запропонувати Голландія, тоді його найгірша підозра підтвердилася: серед усіх народів голландці найтупіші, найменш поетичні. Тож така його нідерландська спадщина. Він цілком міг би бути й одномовним.

Від часу до часу Керолайн телефонувала Джонові на роботу й домовлялася про зустріч із ним. Але, тільки-но вони опинялися вдвох, як вона не могла приховати свого нетерплячого ставлення до нього. Як він міг приїхати з такої далечіні до Лондона, казала вона, а потім марнувати свої дні на додавання цифр у машині? Озирнися, наполягала вона, Лондон — це галерея новин, насолод і розваг. Чому він не може вилізти зі своєї шкаралущі, трохи розважитись?

— Дехто з нас не створений для розваг, — відповідав Джон, а вона сприймала ці слова за один з його жартів і не намагалася зрозуміти.

Керолайн ще ніколи не пояснила йому, де вона бере гроші на квартиру в Кенсінґтоні та нові убори, в яких усякчас з’являлася. Її вітчим у Південній Африці працював у автомобільному бізнесі. Невже ця сфера досить прибуткова, щоб фінансувати сповнене насолод життя пасербиці в Лондоні? Що насправді робить Керолайн у тому клубі, де проводить цілі ночі? Вішає плащі в гардеробі й бере чайові? Розносить таці з напоями? Чи праця в клубі — це евфемізм чогось іншого?

Керолайн повідомила, що серед знайомих, яких вона має в клубі, є Лоуренс Олів’є. Він зацікавився її акторською кар’єрою. Олів’є пообіцяв їй роль у якійсь ще не названій п’єсі, крім того, запросив її до свого заміського будинку.