Дитинство. Молодість. Літня пора

Як угорець спромігся стати власником квартири у фешенебельному Свісс-Котеджі, опорядити її за останньою модою, ліниво прокидатися пізнього ранку з, безперечно, гарною дівчиною з хрипким голосом поруч у ліжку, тим часом як він працює, мов раб, цілісінький день на «ІВМ» і живе в страхітливій кімнаті неподалік від Арчвей-роуд? Як оті ключі, що відкривають насолоди Лондона, дісталися Міклошу? Де такі люди беруть гроші на своє безтурботне життя?

Джон ніколи не любив людей, які не дотримуються правил. Якщо правила нехтують, життя втрачає сенс, і тоді цілком можна, наче Іван Карамазов, повернути свій квиток і відійти. Проте в Лондоні, здається, повно людей, які нехтують правила, і з ними нічого не стається. Здається, тільки він тут досить дурний, щоб грати за правилами, він та інші заклопотані клерки в темних костюмах і окулярах, його супутники в потягах. То що ж йому робити? Ступити на шлях Івана Карамазова? Чи на шлях Міклоша? Джонові здається, що, хоч на який він ступить, то програє. Адже він не має таланту до брехні, ошуканства чи обходу правил, як і не має таланту до насолод і модного вбрання. Його єдиний талант — до злиденності, тупої, чесної злиденності. Якщо це місто не пропонує нагород за злиденність, що він тут робить?

12

Щотижня приходить лист від матері, блідо-блакитний авіаконверт, підписаний охайними друкованими літерами. Джон із розпачем отримує ці свідчення її незмінної любові до нього. Невже мати не розуміє, що, покинувши Кейптаун, він розірвав усі зв’язки з минулим? Як можна змусити її визнати, що процес його перетворення в іншу особу, який почався, коли йому виповнилося п’ятнадцять років, нещадно відбуватиметься далі, аж поки вся пам’ять про родину і країну, що їх він лишив позаду, згасне? Коли вона нарешті зрозуміє, що він уже так далеко відійшов від неї, що цілком може бути й чужим?

У листах мати розповідає про родинні новини, про свої останні місця роботи (вона переходить від школи до школи, заміняючи вчителів, які перебувають на лікарняному). Мати закінчує листи сподіваннями, що його здоров’я добре, що він береже себе і тепло вдягається, що він не захворів на грип, який, чула вона, лютує в Європі. Про південноафриканські справи не пише, бо він дав їй виразно зрозуміти, що вони не цікавлять його.

Якось він згадав у листі, що забув у потязі рукавички. Помилка. Негайно прибула авіапосилка: пара рукавичок з овечої шкіри. Пересилка коштує дорожче, ніж рукавички.

Мати пише листи в неділю ввечері й кидає в скриньку так, щоб їх забрали в понеділок уранці. Джонові дуже легко уявити собі цю сцену в квартирі, до якої переїхали вона, батько і брат після того, як їм довелося продати будинок у Рондебоші. Вже повечеряли. Мати витирає стіл, одягає окуляри, присуває лампу. «Що ти робиш?» — запитує батько, що боїться недільних вечорів, коли «Argus» уже перечитано від початку до кінця і більше немає роботи. «Я повинна написати Джонові», — відповідає мати, заціплює вуста і змушує його замовкнути. «Найдорожчий Джоне», — починає вона писати.

Чого вона сподівається досягти своїми листами, ця затята, непристойна жінка? Хіба вона не бачить, що докази її вірності, хоч якої невідступної, ніколи не спонукають його відчути жаль і повернутися назад? Хіба не змирилася, що він ненормальний? Вона повинна зосередити свою любов на братові й забути про нього. Його брат — створіння просте і невинне. В брата м’яке серце. Нехай брат візьме на себе тягар любити її, нехай братові скажуть, що відтепер він первонароджений, її улюбленець. А вже потім він, новозабутий Джон, матиме свободу жити своїм життям.

Мати пише щотижня, проте він відповідає їй не щотижня. Адже в такому разі це дуже скидалося б на взаємне листування. Він відписує вряди-годи, його листи коротенькі, і там майже нічого не сказано, крім того, що, оскільки він написав їх, то напевне ще досі живий.

Оце і є найгірше. Це пастка, яку вона збудувала, пастка, з якої він ще не дібрав способу вийти. Якби він урвав усі зв’язки, якби не писав узагалі, вона б зробила найтяжчий, найгірший можливий висновок, і на саму думку про горе, яке охопить її тієї миті, йому кортить закрити собі вуха і затулити очі. Тож, поки мати жива, він не наважується вмерти. Хоча він не дуже себе любить, задля неї він повинен дбати про себе, і то навіть тепло одягатися, належно харчуватися, пити вітамін С. А про самогубство й мови не може бути.

Про новини з Південної Африки він дізнається з передач Бі-бі-сі і з газети «Manchester Guardian». Газетні повідомлення він читає зі страхом. Фермер прив’язав одного свого робітника до дерева і зашмагав його до смерті. Поліція навмання стріляє по юрбі. В’язня знайшли мертвим у його камері, повішеним на смужці від ковдри, його обличчя розбите й закривавлене. Жахіття за жахіттям, жорстокість за жорстокістю, і кінця-краю не видно.