Дитинство. Молодість. Літня пора

Сам він зрадів, що ті танці скінчилися, хоча не сказав про це. Він не любив, як мати йшла кудись, не любив відчуженого й далекого виразу обличчя, що з’являвся в неї наступного дня. Та й у самих танцях не бачив ніякого сенсу. Фільмів, про які казали, що в них будуть танці, він уникав, йому були огидна дурнувата сентиментальність, яка проступала на обличчях глядачів.

— Танці — добра вправа, — наполягала мати. — Вони навчають тебе ритму і рівноваги.

Він не був переконаний. Якщо людям потрібні вправи, нехай роблять гімнастику, піднімають гантелі, бігають навколо кварталу.

За роки, що минули після того, як родина виїхала з Вустера, Джон не змінив своєї думки про танці. Коли, навчаючись в університеті, він з’ясував, що надміру прикро ходити на вечірки й не вміти танцювати, він записався на цілу низку уроків у танцювальній школі, платячи за них із власної кишені, опановував квікстеп, вальс, твіст, ча-ча-ча. Це не спрацювало, за кілька місяців він усе забув, і то внаслідок акту навмисного забування. Чому так сталося, він знає напрочуд добре. Ніколи навіть на мить, навіть під час уроків він насправді не віддавався танцю. Хоча його ноги дотримувалися характерної моделі пересувань, у душі його сковував опір. І так воно й досі: на найглибшому рівні він не може добачити причини, навіщо людям потрібні танці.

Танці мають сенс тільки тоді, якщо їх інтерпретувати як щось інше, в чому люди воліють не зізнаватися. Це щось інше — реальна річ, а танці — лише прикриття. Запрошення дівчини на танок — це запрошення до статевого акту з нею, прийняте запрошення означає згоду на статевий акт, а самі танці — наслідування і провісник статевого акту. Ця відповідність така очевидна, що Джон дивується, чому люди взагалі переймаються танцями. Навіщо наряджатися, навіщо здійснювати ритуальні рухи, навіщо це все величезне ошуканство?

Старомодна танцювальна музика з її селянськими ритмами — музика готелю «Masonic» — завжди була нудна йому. А до грубої американської музики, під яку танцюють люди його віку, він відчуває тільки гидливу неприязнь.

У Південній Африці всі пісні, які лунають по радіо, походять з Америки. Газети пильно стежать за витівками американських кінозірок, а американські божевілля, скажімо, хула-хуп, по-рабському переймають. Чому? Навіщо в усьому дивитися на Америку? Невже південноафриканці, що їх покинули голландці, а тепер і британці, надумали стати нібито американцями, дарма що більшість їх ще ніколи в житті не бачила справжнього американця?

У Британії Джон сподівався позбутися Америки — американської музики, американських примх. На його жах, виявилося, що британці не менш завзято мавпують Америку. В популярних газетах повно фотографій дівчат, що нестямно вищать на концертах. Чоловіки з волоссям до пліч горлають і скавулять з удаваним американським акцентом, а потім розбивають свої гітари в друзки. Цього всього він не годен зрозуміти.

Єдиним порятунком у Британії є тільки третя програма Бі-бі-сі. Якщо є що-небудь, чого він чекає, просидівши день у компанії «ІВМ», так це повернутися до спокою своєї кімнати, ввімкнути радіо і слухати музику, якої ніколи не чув раніше, або розважливу, розумну розмову. Вечір за вечором, неодмінно і безкоштовно перед ним відчиняються ті брами.

Третю програму транслюють тільки на довгих хвилях. Якби її транслювали на коротких хвилях, він міг би ловити її в Кейптауні. В такому разі яка була б потреба приїздити до Лондона?

У серії передач «Поети і поезія» розмовляють про росіянина Йосифа Бродського. Звинуваченого в неробстві, Бродського засудили до п’яти років тяжкої праці в таборі на Архангельському півострові на морозній Півночі. Цей термін ще не скінчився. Саме тоді, коли Джон сидить у своїй теплій кімнаті в Лондоні, цмулить каву і дзьобає десерт із родзинок та горішків, чоловік його віку, поет, як і він, змушений пиляти цілий день колоди, хухати на задублі пальці, вистеляти чоботи ганчір’ям, жити на риб’ячих головах і капустяній юшці.

«Темно, як усередині голки», — писав Бродський в одному зі своїх віршів, і цей рядок ненастанно крутиться в голові у Джона. Якби він зосередився, справді зосередився, ніч за ніччю, якби був змушений, то завдяки самій увазі, благословенню чи натхненню, що зійшло б на нього, він, напевне, зміг би написати щось не гірше. Адже він знає, що в ньому уява такої самої барви, що й у Бродського. Але як потім передати своє слово до Архангельська?

На основі віршів, почутих по радіо, більш немає нічого, Джон знає Бродського, знає його наскрізь. Ось на що здатна поезія. Поезія — це правда. А от про нього в Лондоні Бродський не знає нічого. Як повідомити замерзлому чоловікові, що він з ним, коло нього, день у день?