Дитинство. Молодість. Літня пора

Він знає материну думку. Мати вважає, що у світі Південну Африку не розуміють. Неграм у Південній Африці живеться краще, ніж у будь-якій іншій країні Африки. До страйків і протестів підбурюють комуністичні агітатори. Коли йдеться про сільськогосподарських робітників, яким платять кукурудзяною кашею і яким доводиться одягати своїх дітей у джутові мішки, щоб захистити від зимового холоду, мати згодна, що це ганьба. Але такі речі трапляються тільки в Трансваалі. Саме африканери з Трансваалю з їхньою похмурою ненавистю і черствими серцями забезпечують країні таку лиху славу.

Його власна думка, яку він не вагається висловити матері, полягає в тому, що замість читати щоразу нові промови в ООН, росіяни повинні негайно напасти на Південну Африку. Вони повинні висадити десантників у Преторії, схопити Фервурда[38] та його приятелів, вишикувати їх під муром і розстріляти.

Що росіяни повинні робити далі, розстрілявши Фервурда, він не сказав, бо ще й не думав про те. Треба утвердити справедливість — оце тільки й має значення, а решта — це вже політика, а політика не цікавить його. Скільки він пам’ятає себе, африканери топчуть людей тому, що колись, як кажуть вони, їх самих топтали. Що ж, нехай колесо обернеться, нехай на силу відповідають ще більшою силою. Джон радіє, що вибрався звідти.

Південна Африка — наче жорно на його шиї. Він хоче скинути його, йому байдуже, як, щоб знову мати змогу дихати.

Джонові не конче треба купувати «Manchester Guardian». Є інші, легші газети, наприклад «Times» або «Daily Telegraph». Але на «Manchester Guardian» можна покластися, що вона не пропустить нічого з Південної Африки, від чого буде краятись серце. Читаючи «Manchester Guardian», він принаймні певен, що знає найгірше.

Джон не бачив Астрід кілька тижнів. А тепер вона телефонує. Її перебування в Англії закінчується, вона збирається додому в Австрію. «Думаю, я вже не побачу тебе, — казала вона, — тож подзвонила попрощатися».

Астрід намагається говорити байдужим тоном, але він відчуває сльози в її голосі. Знаючи, що винен, пропонує зустрітися. Вони п’ють разом каву, вона йде до нього додому і проводить там ніч («нашу останню ніч», як вона назвала її), горнеться до нього, стиха плаче. Вранці наступного дня (це неділя) він чує, як вона підводиться з ліжка й навшпиньки йде до ванної на сходах одягтися. Коли вона повертається, він удає, ніби спить. Він знає: досить дати бодай найменший знак — і дівчина лишиться. Якби він захотів зробити що-небудь, перше ніж звернути на неї увагу, скажімо, почитати газету, вона б сіла тихенько в кутку і чекала. Саме так, здається, навчили поводитись дівчат у Клаґенфурті: нічого не вимагати, чекати, поки чоловік буде готовий, а потім служити йому.

Йому б хотілося бути ласкавішим до Астрід, такої юної і такої самотньої у великому місті. Він хотів би висушити їй сльози, повернути усмішку на її обличчя; хотів би довести їй, що його серце не таке черстве, як здається, що він здатний відповісти на її готовність своєю готовністю, готовністю пригорнути її так, як їй хочеться, щоб він пригорнув її, і слухати її розповіді про матір і братів на батьківщині. Але треба бути обережним. Забагато тепла — і вона може здати свій квиток, лишитися в Лондоні, переїхати до нього. Двоє переможених, що знаходять притулок у взаємних обіймах, втішають одне одного, — надто принизлива перспектива. Вони могли б і побратися, він і Астрід, а потім аж до скону доглядати одне одного, наче інваліди. Тож він не подає знаку, а лежить, стуливши повіки, аж поки почув, як зарипіли сходи і клацнули вхідні двері.

Надворі грудень і лютує негода. Падає сніг, стає сльотою, сльота замерзає, на тротуарах треба, немов альпіністові, прокладати собі шлях від однієї точки опори до іншої. Ковдра туману закутує місто, туман густий від вугільного пилу та сірки. Вимикають електрику, не їздять потяги, старі люди замерзають до смерті в своїх квартирах. Найлютіша зима за сторіччя, пишуть газети.

Джон іде по Арчвей-роуд, ковзаючись і послизаючись на кризі, тримає шарф перед обличчям і намагається не дихати. Його одяг просмердівся сіркою, в роті огидний присмак, кашляючи, він відхаркує чорний слиз. У Південній Африці тепер літо. Якби він був там, то пішов би на пляж Страндфонтейн, що миля за милею розстеляє свої білі піски під неозорим синім небом.

Уночі в його кімнаті лопнула труба. Підлогу затопило. Він прокидається з простирадлом криги навколо.

Немов повернулися часи Битви за Англію, пишуть газети. Вони публікують статті про безкоштовні їдальні для безпритульних, де страви готують жіночі допоміжні команди, про ремонтні бригади, які працюють цілісіньку ніч. Криза, стверджують газети, виявила найкращі риси лондонців, що протиставили неприхильній природі спокійну силу і метку дотепність.