Дитинство. Молодість. Літня пора

Джон погоджується, але з певним острахом. Він не звик до гострих приправ. Чи зможе він їсти, не плюючись і не виставивши себе як дурня? А втім, одразу почувся невимушено. Родина з Південної Індії, вони вегетаріанці. Гострі приправи не є головним елементом індійської кухні, пояснює господар, їх запровадили тільки на те, щоб перебити смак гнилого м’яса. Південноіндійські страви на смак досить лагідні. І справді, Джон пересвідчився в цьому. Все, поставлене перед ним — кокосовий суп, приправлений кардамоном і гвоздикою, омлет — має молочну основу.

Господар — інженер. Разом із дружиною вони живуть в Англії вже кілька років. Вони щасливі тут, каже він. Їхнє теперішнє приміщення — найкраще, яке вони мали досі. Кімната простора, дім тихий і охайний. Звісно, англійський клімат не подобається їм. Але, знизує він плечима, в лісі без кривого дерева не буває.

Дружина майже не бере участі в розмові. Подає страви, сама не їсть, а потім іде в куток, де в ліжечку лежить немовля. Вона погано розмовляє англійською, пояснює чоловік.

Сусіда-інженер захоплюється західною наукою і технологією, нарікає на відсталість Індії. Хоча пеани[37] машинам звичайно наганяють на Джона нудьгу, він анітрохи не суперечить. Це перші люди в Англії, які запросили його додому. Ба більше, це кольорові люди, вони знають, що він південноафриканець, і однаково простигли йому руку. Він удячний.

Але ось де питання: що йому робити з тією вдячністю? Годі навіть помислити, щоб запросити їх, чоловіка, дружину і, безперечно, плаксиве немовля, до своєї кімнати на горішньому поверсі і їсти суп із пакетів, а потім, якщо не сардельки, то макарони в сирному соусі. А як іще можна віддячити за гостинність?

Минає тиждень, і Джон не зробив нічого, потім другий тиждень. Він відчуває дедалі більшу збентеженість. Починає слухати під своїми дверима вранці, чекає, поки інженер піде на роботу, а потім уже сам виходить на сходи.

Треба було б зробити якийсь жест, дати якесь просте свідчення взаємності, але він не може знайти його, або ж не хоче, а невдовзі однаково стало надто пізно. Що негаразд із ним? Чому найзвичайніші речі він робить такими складними для себе? Якщо відповідь полягає в тому, що така його натура, яка користь мати таку натуру? Чом би не змінити свою натуру?

Але чи справді це його натура? Джон сумнівається. Це схоже не на натуру, а на хворобу, моральну хворобу: ницість, убогість духу, що своєю сутністю не відрізняється від його холодного ставлення до жінок. Чи можна витворити мистецтво з отакої хвороби, як ця? А якщо можна, що це говорить про мистецтво?

На дошці оголошень біля одного хемпстедського газетного кіоску Джон прочитав оголошення: «Потрібні четверо для квартири у Свісс-Котеджі. Власна кімната, спільна кухня».

Джон не любить гуртового проживання. Він воліє жити сам. Але, живучи самотою, він ніколи не розірве своєї ізоляції. Він телефонує, призначає зустріч.

Чоловік, який показує Джонові квартиру, старший від нього на кілька років. Бородатий і вдягнений у синій жакет у стилі Неру з золотими ґудзиками спереду. Його звати Міклош, він родом з Угорщини. Сама квартира чиста й наповнена повітрям, кімната, яка дістанеться йому, більша за його теперішню кімнату, крім того, сучасніша.

— Я беру, — каже він. — Лишити вам завдаток?

Але не все так просто.

— Лишіть своє прізвище та номер телефону, і я занесу вас до списку, — відказує Міклош.

Три дні Джон чекає. На четвертий телефонує. Міклоша немає, відповідає дівчина, що взяла трубку. Кімната? О, кімнати вже кілька днів, як немає.

У її голосі трохи відчувається якась іноземна хрипкість, вона, безперечно, вродлива, розумна, витончена. Він не запитує, чи вона теж угорка. Але якби йому дісталася кімната, він тепер поділяв би з нею квартиру. Хто вона? Яке в неї ім’я? Може, вона — кохання, яке судилося йому долею, і тепер його доля втекла від нього? Хто той щасливчик, якому дали кімнату і майбутнє, що мало належати йому?

Джон мав враження, коли ходив на ту квартиру, що Міклош показує її радше недбало. Тепер Джон може лише думати, що Міклош шукав когось, хто зробив би більший внесок, ніж просто давав четверту частину орендної плати, когось, хто приніс би з собою веселощі, стиль, романтику. Глянувши і миттю оцінивши, Міклош побачив, що йому бракує веселощів, стилю і романтики, тож і відкинув його.

Джон мав би взяти ініціативу в свої руки. «Я не такий, яким можу видаватися, — мав би сказати він. — Я, може, й скидаюся на клерка, але насправді я поет або майбутній поет. Крім того, я пунктуально платитиму свою частку ренти, тим часом як більшості поетів таке не під силу». Але він не висловився, не просив, хоч і як принижено, за себе і своє ремесло, а тепер уже надто пізно.