Дитинство. Молодість. Літня пора

Ну, а Джон може одягатись, як лондонець, добиратися на роботу, як лондонець, страждати від холоду, як лондонець, але не має меткої дотепності. Та мине скільки завгодно часу, а лондонці однаково не вважатимуть його за свого. Навпаки, одразу добачають у ньому ще одного з тих чужинців, які з безглуздих причин вирішили жити в місті, до якого не належать.

Скільки ще доведеться жити в Англії, поки йому дозволять стати справжнім, стати англійцем? Чи досить просто отримати британський паспорт, а чи дивне іноземне прізвище означатиме, що він чужий назавжди? І що, власне, означають слова «стати англійцем»? Англія — батьківщина двох націй, і він повинен обрати між ними, стати англійцем, належним або до середнього, або до робітничого класу. Він, здається, вже обрав. Ходить у форменому костюмі середнього класу, читає газету середнього класу, імітує мову середнього класу. Але самих зовнішніх ознак, як-от названі, не досить, щоб отримати допуск, ой як не досить. Допуск до середнього класу — повний допуск, а не тимчасова перепустка, дійсна в певні години дня в певні дні року — був визначений, як він уже може сказати, багато років тому, ба навіть багато поколінь тому відповідно до правил, що завжди будуть таємницею для нього.

Щодо робітничого класу, то він не поділяє його розваг, насилу розуміє його мову, ніколи не відчував найменшого поруху привітності з його боку. Дівчата в компанії «ІВМ» мають собі приятелів із робітничого класу, закутані в думки про шлюб, дітей та муніципальні будинки і зимно відповідають на його залицяння. Він, може, й живе в Англії, але, безперечно, не завдяки запрошенню з боку англійського робітничого класу.

У Лондоні є інші південноафриканці, тисячі їх, якщо вірити повідомленням. А є ще канадці, австралійці, новозеландці, навіть американці. Але ці люди — не іммігранти, не приїхали сюди оселитися, стати англійцями. Вони приїхали розважитись, або на навчання, або заробити трохи грошей, перше ніж вирушити в тур по Європі. Наситившись Старим Світом, вони повернуться додому й заживуть своїм справжнім життям.

Є в Лондоні і європейці, і то не тільки студенти, які вивчають мову, а й утікачі зі східного блоку, ба навіть ще з нацистської Німеччини. Але в них інша ситуація, ніж у нього. Він не втікач, чи, радше, його заява, що він утікач, не дасть йому нічого в міністерстві внутрішніх справ. Хто вас гнобить, запитають у міністерстві. Від кого ви тікаєте? Від нудьги, відповість він. Від філістерства. Від атрофії морального життя. Від ганьби. Ну, і куди доведе його таке прохання?

Крім того, є Паддінґтон. Він ходить уздовж вулиці Майда-Вейл або Кілберн-Хай-роуд о шостій годині вечора і бачить у примарному світлі натрієвих ламп юрби вест-індійців, що повертаються додому й кутаються від холоду. Їхні плечі зігнуті, руки глибоко запхнуті в кишені, шкіра має сіруватий, землистий відтінок. Що привабило їх з Ямайки і Тринідаду до цього бездушного міста, де холод сочиться з самої бруківки на вулицях, де день минає на тяжкій роботі, а вечір — згорбившись над газовим вогником у найманій кімнаті з облупленими стінами і проваленими меблями? Звісна річ, вони не приїхали всі сюди шукати поетичної слави.

Люди, з якими працює Джон, надто чемні, щоб висловлювати свою думку про чужинців. І все-таки інколи на основі їхнього мовчання можна здогадатися, що він небажаний у цій країні, не дуже бажаний. Про вест-індійців вони мовчать теж. Але Джон уміє читати плакати. «Негрюки, геть з країни!» — повідомляють гасла, намальовані на стінах. «Кольоровим — ні!» — сповіщають оголошення у вікнах будинків із мебльованими кімнатами. Місяць у місяць уряд робить суворішими імміграційні закони. Вест-індійців зупиняють у ліверпульських доках, тримають, поки доведуть їх до відчаю, а потім відсилають туди, звідки вони приїхали. Якщо він, на відміну від них, не відчуває так гостро свою небажаність, то тільки завдяки своєму захисному забарвленню: костюмові з крамниці «Moss Brothers», білій шкірі.

13

«Після ретельних роздумів я дійшов висновку… Після інтенсивних внутрішніх роздумів я дійшов висновку…»

Джон уже понад рік працював у компанії «ІВМ»: зиму, весну, літо, осінь, другу зиму, а тепер починалася ще одна весна. Навіть у бюро на Ньюмен-стріт, у схожій на ящик будівлі з закритими вікнами, він відчував у повітрі лагідну зміну. Він не може так жити далі. Він не може й далі віддавати своє життя в жертву принципові, що люди повинні вдаватися до злиденної праці задля шматка хліба, принципові, якого він, здається, дотримується, хоч і не знає, де засвоїв його. Він не збирається довіку доводити матері в Кейптауні, що він живе статечним життям, а отже, вона повинна припинити хвилюватися за нього. Здебільшого Джон не знає свого духу, не дбає про те, щоб пізнати його. Якщо знаєш свій дух надто добре, це, на думку Джона, провіщає загибель творчої іскри. Але в даному випадку він не може дозволити собі дрейфувати у своєму звичайному тумані нерішучості. Він повинен покинути «ІВМ». Він повинен вибратися, і то байдуже, коштом якого приниження.