Доки кава не охолоне

Згідно з третім правилом, повернутися в минуле можна було, лише сидячи на тому стільці, де зазвичай сиділа жінка в білій сукні. Когтаке чула, що вона виходить до вбиральні один раз на день. Але ніхто не знав, коли саме. Зовсім випадково жінка в білому щойно вийшла до вбиральні, і Когтаке випав такий малоймовірний шанс. Вона не знала, правда це чи ні, але чула, що того, хто спробує силою зрушити жінку в білій сукні зі стільця, вона прокляне. Випадковий збіг обставин чи ні, але Когтаке невимовно пощастило.

Осоружні правила не могли стати їй на заваді.

У четвертому правилі йшлося про те, що в минулому не можна підводитися з того стільця. Ні, річ не в тім, що ваші сідниці прилипнуть до сидіння й ви не зможете відірвати їх від стільця. Якщо підвестися з того місця, вас відразу поверне в теперішнє. Оскільки кафе розміщувалося в підвалі, сигналу мобільного телефона тут не було. Тому, повернувшись у минуле, ви не могли зателефонувати тому, хто не бував у кафе. А оскільки не можна було залишати стілець, ви також не могли вийти надвір — ще одне паскудне правило.

Когтаке чула, що кілька років тому кафе набуло неабиякої популярності завдяки міській легенді. Певний час люди, які прагнули повернутися в минуле, ішли сюди невпинним потоком. Але не дивно, що через усі ті осоружні правила відвідувачів добряче поменшало, подумала Когтаке.

Раптом Когтаке опам’яталася й зрозуміла, що Казу мовчки чекає її відповіді.

— Я маю випити каву до того, як вона охолоне, так? — запитала жінка.

— Так.

— Іще щось?

Когтаке не пригадувала інших правил. Та, окрім правил, її також цікавило, як їй повернутися в потрібні день і час?

— Треба чітко уявити той день, у який ви хочете повернутися, — додала Казу, ніби прочитала думки Когтаке.

Просто уявити — не надто зрозуміле пояснення.

— Уявити? — перепитала Когтаке.

— Той день, коли Фусагі ще пам’ятав вас… Той день, коли він хотів віддати вам листа… Той день, коли він узяв листа із собою до кафе.

Казу описала чітку картину, яку вона мала уявити, без усіляких зайвих деталей. Когтаке раз по раз повторювала її слова, аби сформувати в уяві картину з усіма цими компонентами.

— День, коли він ще пам’ятав… Лист… День, коли він прийшов.

День, коли Фусагі ще пам’ятав Когтаке. Визначити його було важко, але жінка пригадала один літній день три роки тому. Ще до того, як у Фусагі почали з’являтися симптоми.

День, коли Фусагі хотів віддати їй листа. Це теж було нелегко. Вона ж не отримала листа, то звідки могла знати? Та не було жодного сенсу повертатися в якийсь із днів, коли він ще не написав його. Когтаке вирішила, що просто уявить, як Фусагі пише того листа.

День, коли він узяв листа із собою до кафе. Це було дуже важливо. Навіть якщо їй удасться повернутися в минуле й зустрітися з Фусагі, ця мандрівка виявиться марною, коли в нього не буде листа. На щастя, вона знала, що зазвичай Фусагі складав усі важливі папери до чорної теки із застібкою й завжди брав її із собою. Якщо то був романтичний лист, Фусагі нізащо не залишив би його вдома. Він точно сховав би його до теки й забрав із собою, щоб Когтаке ненароком його не знайшла.

Вона не знала, якого дня чоловік збирався віддати їй листа, але він точно був у його сумці. Когтаке уявила Фусагі з його чорною текою.

— Готові? — запитала Казу спокійним тихим голосом.

— Ще хвильку.

Когтаке глибоко вдихнула. Ще раз уявила потрібну картину.

— День, коли він ще пам’ятав… Лист… День, коли він прийшов… — повторювала вона ледь чутно.

«Гаразд, досить гаяти час».

Когтаке приготувалася.

— Я готова, — сказала вона, дивлячись у вічі Казу.

Дівчина ледь помітно кивнула. Вона поставила порожню чашку перед Когтаке й обережно правою рукою взяла з таці срібний чайничок. Її граційні, мов у балерини, рухи зачаровували.

— Пам’ятайте… — Казу зупинилася й опустила очі на Когтаке. — Каву треба випити, доки вона не охолоне, — прошепотіла дівчина.

Її ледь чутні слова луною прокотилися через усе кафе. Когтаке відчула, як наелектризувалося повітря.

Мовби виконуючи якийсь урочистий ритуал, Казу почала повільно наливати в чашку каву.

З вузенького носика срібного чайничка потекла цівочка чорної, як смола, кави. Булькання, яким супроводжувалося наливання зі скляної карафки з широким горлечком, не було. Кава лилася беззвучно й страшенно повільно наповнювала білу чашку.

Когтаке ніколи не бачила такого чайничка. Він був меншим за всі інші чайники в кафе. На вигляд здавався міцним і водночас витонченим, делікатним. «Кава, мабуть, теж особлива», — подумала вона.