Доки кава не охолоне

Щойно в її голові промайнула ця думка, над повною кави чашкою здійнявся невеличкий вихор пари. Тієї миті все навколо Когтаке почало розпливатися й мерехтіти. Несподівано все, що було перед очима, зробилося якимось примарним. Вона пригадала чарку «Семи щасть», яку нещодавно випила. Може, це все ефект алкоголю?

Ні, то було щось інше. Те, що вона відчувала, не на жарт стривожило. Її тіло теж почало розпливатися й мерехтіти. Вона сама ставала кавовою парою. Здавалося, що все навколо завертілося. Ніби вона перетворилася на пару, а час помчав у зворотному напрямку.

Когтаке заплющила очі — не від страху, а щоб зосередитися. Якщо вона справді поверталася в минуле, то треба було морально підготуватися.

Першою зміною, яку Когтаке помітила у Фусагі, було те, що він сказав. Того дня, коли він це сказав, жінка готувала вечерю й чекала його з роботи. Фусагі був садівником, однак його робота полягала не лише в обрізанні гілок і згрібанні листя. Він мав підтримувати баланс між будинком і садом. Сад не міг бути надто барвистим або ж надто одноманітним. «Головне — баланс», — завжди казав Фусагі. Його робочий день починався вдосвіта й завершувався після заходу сонця. Якщо не було якихось особливих причин затриматися, Фусагі відразу йшов додому. Тому коли не було нічної зміни, Когтаке чекала повернення Фусагі, і вони разом вечеряли. Уже споночіло, а Фусагі досі не повернувся. Когтаке подумала, що це на нього геть не схоже, але припустила, що він пішов випити з колегами.

Минуло дві години, і Фусагі нарешті прийшов додому. Зазвичай він завжди тричі дзвонив у дверний дзвоник. Дзень-дзелень… Дзень-дзелень… Дзень-дзелень. У такий спосіб він сповіщав Когтаке про своє повернення. Але того разу вона почула, як повернулася дверна ручка й Фусагі сказав: «Це я».

Почувши його голос, Когтаке кинулася до дверей і налякано розчахнула їх. Вона подумала, що Фусагі десь поранився й не міг натиснути на дзвоника. Але він стояв перед нею цілком неушкоджений. На ньому був простий робочий одяг — сіра сорочка й темно-сині підкочені штани. Він скинув з плеча сумку з інструментами й винувато сказав: «Я заблукав».

Це сталося наприкінці літа два роки тому.

Когтаке була медсестрою, тому вміла розпізнавати ранні симптоми різних захворювань. Це не просто забудькуватість. Вона знала. Невдовзі він почав забувати, чи виконав заплановану роботу. Коли хвороба почала прогресувати, він прокидався вночі й казав: «Я забув виконати якусь важливу роботу». Коли таке траплялося, Когтаке не заперечувала. Вона щосили намагалася його заспокоїти й запевняла, що вони зроблять усе вранці.

Когтаке навіть поза очі консультувалася з лікарем. Готова була спробувати будь-що, тільки б спинити прогресування його хвороби, нехай навіть зовсім трішки.

Але час минав, і він забував усе більше й більше.

Фусагі обожнював мандрувати. Йому не так подобалися самі поїздки, як можливість відвідати різні сади в небачених доти краях. Когтаке завжди брала відпустку в той самий час, щоб вони могли мандрувати разом. Фусагі нарікав, що їде виключно в робочих справах, але Когтаке на це не зважала. Усю поїздку чоловік супився, але Когтаке знала, що це його звичний вираз, коли він робить те, що йому до вподоби.

Навіть коли хвороба почала прогресувати, Фусагі не облишив своїх мандрів, але почав раз по раз відвідувати ті самі місця.

За якийсь час його недуга почала впливати на їхнє спільне життя. Фусагі часто забував, що він щось купував. Усе частіше він питав Когтаке: «Хто купив це?» — і решту дня залишався не в гуморі. До квартири, де вони жили, подружжя перебралося відразу після весілля. Часом Фусагі не повертався додому, і до Когтаке, бувало, телефонували з поліції. А близько пів року тому Фусагі почав називати її на дівоче прізвище — Когтаке.

Урешті запаморочення від мерехтіння розмитого навколишнього простору минулося. Когтаке розплющила очі. Жінка побачила вентилятор, який повільно обертався під стелею… свої руки… і свої ноги. Вона більше не була парою.

Проте не знала, чи й справді повернулася в минуле. У кафе не було вікон. Світло всередині завжди було тьмяним, і все здавалося вицвілим, наче зображення на старих світлинах. Годі було здогадатися, ніч надворі чи день, не звірившись із годинником. На стінах висіло три годинники, але їхні стрілки показували різний час.

Утім, дещо змінилося. Казу, яка щойно налила їй каву, кудись зникла. Кеї теж ніде не було. Когтаке спробувала заспокоїтися, та ніяк не могла втихомирити своє серце, яке навіжено калатало. Вона знову роззирнулася.

— Тут нікого немає, — пробурмотіла розчаровано.

Когтаке повернулася в часі, щоб зустрітися з Фусагі, тому його відсутність дуже її засмутила.

Жінка замислено підняла очі до вентилятора, обмірковуючи своє становище.