Доки кава не охолоне

Фуміко врешті збагнула. Навіть якщо вона перенесеться на три роки вперед, звідки їй знати, що Горо тоді буде в кафе?

— Ось у чому заковика.

— …

— Те, що в минулому, уже сталося. Ви можете визначити потрібний час і повернутися туди. Однак…

— Майбутнє геть невідоме! — Когтаке сплеснула в долоні, ніби вони грали у вікторину.

— Ви, певна річ, можете перенестися у вибраний день, але невідомо, чи буде там людина, з якою ви хочете зустрітися.

Судячи зі знудженого виразу обличчя Казу, її запитували про це вже чимало людей.

— Отож, сподіватися можна хіба що на диво, бо навіть якщо ви виберете час і ненадовго, доки не охолоне кава, перенесетеся в майбутнє, шанси зустріти людину, з якою хочете побачитися, геть мізерні, — додав Негаре, наче постійно таке пояснював. Договоривши, він подивився на Фуміко примруженими очима, ніби питав: «Розумієте, про що я?»

— То виходить, що така мандрівка — марнування часу? — похмуро пробурмотіла Фуміко.

— Саме так.

— Он воно що…

З огляду на те, яким поверховим був її прихований мотив, Фуміко мало б стати дуже соромно. Але, вражена продуманістю правил кафе, вона й не подумала розпитувати далі.

Фуміко нічого не сказала, але подумала: «Коли повертаєшся в минуле — не можеш змінити теперішнє. Мандрівка в майбутнє — марнування часу. Як зручно. Тепер розумію, чому в тій журнальній статті про кафе всю вигадку з мандрівками в часі назвали безглуздою».

Та їй не вдалося так легко відкараскатися. Негаре, ще більше примружившись, допитливо дивився на неї.

— Що ви хочете зробити? Пересвідчитися, що ви справді одружилися? — ущипнув він Фуміко.

— Аж ніяк!

— Ага… Так і знав.

— Ні… Я ж кажу, що все не так!.. Ух!

Що більше вона заперечувала, то глибшу яму собі викопувала.

Але, на щастя для Фуміко, вона не могла перенестися в майбутнє. Адже існувало ще одне осоружне правило: людина, яка вже здійснила мандрівку в часі на тому стільці, не могла зробити цього вдруге. Кожному діставався лише один шанс.

«Краще не казати про це Фуміко…» — подумала Казу, спостерігаючи за її безтурботною балаканиною. Але річ була зовсім не в тому, що вона переймалася реакцією Фуміко, просто та неодмінно зажадає якогось розумного пояснення. «А я не хочу щось їй пояснювати».

Дзень-дзелень.

— Вітаю! Ласкаво просимо!

Прийшов Фусагі. Він був одягнений у темно-синю футболку поло й бежеві штани, а на ногах мав в’єтнамки. На плечі в нього висіла сумка. Надворі стояв найспекотніший день року. У руках замість хустинки Фусагі тримав невеликого білого рушника, яким витирав піт.

— Фусагі! — вигукнув Негаре замість звичного «Вітаю! Ласкаво просимо!», яким зустрічали відвідувачів.

Спершу Фусагі здавався дещо спантеличеним, але врешті легенько кивнув і сів на своє звичне місце — за найближчий до входу столик. Когтаке, зчепивши руки за спиною, підійшла до нього.

— Привіт, любий! — сказала з посмішкою. Вона більше не називала його Фусагі.

— Перепрошую, ми знайомі?

— Я твоя дружина, любий.

— Дружина?.. Моя дружина?

— Так.

— Це якийсь розіграш… Так?

— Ні. Я справді твоя дружина!

Когтаке без вагань примостилася на стільця навпроти Фусагі. Не знаючи, як реагувати на таку фамільярність із боку незнайомки, він добряче знітився.

— Ем-м, я попросив би вас не сідати тут ось так, без дозволу.

— Ой, та все гаразд, мені можна тут сидіти… Я ж твоя дружина.

— Гм, а як на мене, то зовсім не гаразд. Я вас не знаю.

— У такому разі доведеться зі мною познайомитися. Почнімо просто зараз.

— Про що ви, Бог із вами, говорите?

— Ну, мабуть, пропоную тобі одружитися.

Доки Фусагі сидів з відкритим ротом і приголомшено дивився на жінку перед собою, Когтаке просто посміхалася. Не на жарт схвильований, чоловік звернувся до Казу, яка саме принесла йому склянку води.

— Гм. Чи могли б ви, якщо ваша ласка, зробити щось із цією жінкою?

Стороння людина могла б подумати, що перед нею — подружжя жартівників. Та один погляд на Фусагі свідчив про те, що йому було вельми незатишно.

— Схоже, ви його добряче спантеличили. — Казу посміхнулася, заступаючись за Фусагі.

— Справді?.. От халепа.

— Може, краще дати йому сьогодні спокій? — озвався Негаре з-за барної стійки, намагаючись допомогти.

Подружжя вже кілька разів мало подібну розмову. Часом, коли Когтаке казала Фусагі, що вона його дружина, чоловік рішуче заперечував. А часом поводився геть інакше. Іноді він питав: «Що? Справді?» — і брав її слова на віру. Днів зо два тому Когтаке сиділа навпроти нього й обох, здавалося, захопила цікава розмова.