Доки кава не охолоне

— Сеструню… — Кеї почула голос Казу й розплющила очі.

Дівчина стояла біля столика, тримаючи в руках срібну тацю. На ній були біла чашка й невеликий срібний чайничок.

— З тобою все гаразд?

— Так. Усе добре.

Кеї випросталася, і Казу тихенько поставила перед нею чашку.

«На скільки років уперед?»

Схиливши голову набік, Кеї подумки повторила це запитання, і на хвилю замислилася.

— Гаразд, я хочу потрапити на десять років уперед, у двадцять сьоме серпня… — оголосила вона.

Почувши дату, Казу легенько кивнула.

— Добре, — відказала вона. Двадцять сьоме серпня — день народження Кеї. Вона зважила, що і Казу, і Негаре точно не забудуть цю дату.

— А час? — запитала Казу.

— Рівно о п’ятнадцятій, — без вагань відповіла Кеї.

— Через десять років, двадцять сьомого серпня, о п’ятнадцятій…

— Так, будь ласка… — Кеї посміхнулася.

Казу легенько кивнула й узялася за ручку срібного чайничка.

— Отож… — Обличчя Казу набуло звичного байдужного виразу.

Кеї поглянула на Негаре.

— Невдовзі побачимося… — гукнула вона якомога бадьоріше.

Негаре не обернувся.

— Ага, добре, — тільки й відповів він.

Тим часом Казу піднесла чайничок і тримала його над чашкою.

— Випий каву до того, як вона охолоне… — прошепотіла дівчина.

Її слова луною прокотилися через усе кафе. Кеї відчувала напругу, що загусла навколо неї.

Коли Казу почала наливати каву, з невеличкого носика чайничка цівкою полилася чорна рідина, яка повільно наповнювала чашку. Але Кеї не дивилася на каву — вона не зводила очей з Казу. Коли чашка наповнилася по вінця, Казу глянула на Кеї й тепло посміхнулася. Ніби хотіла сказати: «Я подбаю про те, щоб ви зустрілися».

З наповненої кавою чашки здіймалися вихори мерехтливої пари. Кеї відчула, що її тіло теж почало мерехтіти, ніби теж випаровувалося. За мить вона здалася собі легенькою, мов хмаринка, а все навколо почало обертатися, наче хтось перемотував уперед фільм у форматі 3D.

За інших обставин Кеї спостерігала б за змінами навколо з широко розплющеними, сповненими захватом очима, як щаслива дитина на атракціоні в парку розваг. Але тієї миті її настрій був геть іншим, і вона не могла цілковито осягнути цей новий незвичайний досвід. Негаре категорично відмовився підтримати її, але Казу вступилася за неї й подарувала їй таку рідкісну можливість. Тепер вона чекала на зустріч з власною дитиною. Коли мерехтіння й запаморочення здолали її, Кеї пригадала своє дитинство.

Батько Кеї, Мітінорі Мацузава, теж мав слабке серце. Одного разу — Кеї тоді була в третьому класі — він знепритомнів на роботі. Відтоді частенько лежав у лікарні, а за рік відійшов у вічність. Кеї виповнилося лише дев’ять років. Вона від природи була товариською й завжди посміхалася. Але водночас була чуйною та вразливою. Смерть батька загнала її в темний кут. Уперше побачивши смерть, вона назвала її дуже темною коробкою. Ті, хто втрапляє до неї, більше ніколи з неї не повертаються. Її батько застряг у тій коробці — у жахливо самотньому місці, де не міг ні з ким бачитися. Траплялося, що Кеї кілька ночей поспіль не спала, думаючи про батька. З часом усмішка геть зійшла з її обличчя.

Її мати Томако зовсім інакше відреагувала на смерть чоловіка. Вона постійно посміхалася. Її не назвеш особливо життєрадісною й щасливою людиною, та й їхнє подружнє життя з Мітінорі було звичайним, навіть дещо нудним. Під час похорону Томако плакала, але після того її обличчя жодного дня не було сумним. Вона сміялася значно частіше, ніж раніше. Кеї ніяк не могла зрозуміти, чому її матір постійно посміхалася. Якось вона запитала маму, яка не виказувала найменшої скорботи з приводу смерті батька: «Чому ти така щаслива, адже тато помер? Невже ти не сумуєш за ним?» Томако, яка знала, що Кеї уявляла смерть як дуже темну коробку, чесно відповіла: «Уяви, що твій тато може бачити нас із тієї дуже темної коробки. Як гадаєш, що він подумав би?»

Сповнена тільки найдобрішими думками про батька Кеї, вона намагалася якнайкраще відповісти на звинувачення доньки: «Чому ти така щаслива?»

— Твій тато пішов до тієї коробки не тому, що хотів цього. На це була причина. Він був змушений. Якби твій тато міг бачити нас із тієї коробки й дивився, як ми щодня плачемо, як гадаєш, що він подумав би?

— Гадаю, це його засмутило б. Ти ж знаєш, як тато любив тебе.

— Тобі не здається, що йому було б боляче дивитися на заплакані обличчя тих, кого він любив?.. То, може, краще нам щодня посміхатися, щоб і тато посміхався з тієї коробки? Наші посмішки подарують посмішку йому. Наше щастя дасть змогу твоєму татові теж бути щасливим у тій коробці.

Очі Кеї налилися сльозами, коли вона почула материне пояснення. Міцно обійнявши доньку, Томако теж дала волю сльозам, які стримувала ще від дня похорону.

«Наступною до тієї коробки піду я…»