Читаем І будуть люди полностью

Постовий міліціонер замало не сів у тюрму: ледь одбувся, бідолаха, суворою доганою.

Але Федькові од того не легше: минав другий тиждень, а він усе не міг напасти на слід.

Та нарешті повезло і Федькові: глупої ночі, коли він щойно заснув, у вікно тихенько постукав вістовий. І як міцно не спав Федір, а відразу почув обережний той стукіт, зіскочив з дивана та до вікна:

— Хто там?

— Товаришу начальник, це я, — глухо озвався вістовий. — Артиста нанюхали.

У Федька так і тьохнуло серце. Він прожогом штовхнув вікно, і на оголені груди хлюпнуло прохолодне повітря.

— Де Артист?

— Та зовсім недалеко…

— Звідки дізнались?

— Чоловік ось прибіг…

Аж тепер помітив Федько іще одну постать: опецькувату, на темній плямі обличчя — білі віхтики вусів.

— Зараз виходжу.

Поспіхом вскочив у штани, почав узуватися. Як на зло, ніяк не міг попасти ногою в халяву. Розлютившись, ухопив чобота, стукнув ним щосили об підлогу, розбудив дружину.

— Федь, ти куди?

Той довго не озивався. Сопів сердито, борючись із упертим чоботярою, врешті взув, притупнув ногою, сказав до дружини:

— Спи. Я скоро…

Накинув шкуратянку, засунув у кишеню наган — і з хати.

— А де хлопці?

— Хлопці на вулиці.

— Молодець!

Вискочили на вулицю — темну, притихлу, насторожену. Кроки лунко дзвеніли в нічній тиші. По праву Федькову руку цибатим чорногузом похитувався вістовий, зліва майже підтюпцем трусив опецькуватий чоловік, а позаду — працівники карного розшуку.

— Далеко? — нетерпляче допитувався Федько.

— Уже недалечко, — відповідав чоловік, намагаючись поспіти за Світличним. — Завернемо в провулок, а там уже рукою подати… По сусідству зі мною, в мого сусіда…

— Як довідались?

— Виходив, пробачте, до вітру та й почув, як заторохтіло у сусідові ворота. Виглянув: дві брички і озброєні люди… Бандити!.. Так ось чого сусідонька, думаю, таким високим парканом одгородився! То я ноги на плечі та до них, — показав рукою на вістового. — Вони мені родичі…

— То вони вже, може, накивали п’ятами?

— Ні. Я пождав, поки сусід їх упустив та й ворота за ними зачинив.

Хоча чоловік той і переконував, що вже недалеко, йшли довго. Вже Федькові стало здаватися, що він виведе їх аж за місто, як чоловік раптом став, потягнув Світличного за руку:

— Отут, за рогом, наша вулиця. Так нею не можна іти.

— Чому?

— Вони постового виставили — враз усіх наполохає!

— Ага…

— Давайте я проведу вас задвірками…

— Ага…

Федько подумав, погриз вуса:

— Сидоренко!

— Я.

— Дідів у виставах грав?

— Грав, товаришу начальник.

— Ага… Ану, чоловіче, збігайте додому та принесіть нам ціпок, шапку й кожуха. Кожух тільки беріть поношений, постаріший… А ти, Сидоренко, виглянь з-за рогу: видно бандита?

Сидоренко мерщій до крайнього будинку, обережно визирнув із-за рогу.

— Стоїть як на долоні… Коло воріт, — доповів повернувшись.

— Порядок…

Невдовзі чоловік приволік шапку, кожуха, ціпок, ще й добру мичку прядива.

— А це нащо?

— Може, на бороду пригодиться…

— А чим приклеїмо?

— Та я ж і клей прихопив.

— Ну, молодець! — лишилося тільки сказати Світличному.

Сидоренко зняв картуз, шкуратянку, приклеїв бороду, надів кожух, насунув на очі шапку, взяв у руки ціпок, зігнувшись у три погибелі, пройшовся перед Федьком.

— Добре! — похвалив його Світличний. — А тепер іди до бандита. Та дивись мені: хай лише писне — голову одірву! Ясно?

— Ясно, товаришу начальник.

— Ну, щасти!

Бандит біля воріт насторожився: з-за рогу вийшла якась приземиста постать. З опущеною головою, у великій кудлатій шапці, спираючись на ціпок, шкандибала прямо на нього. «І носить же старого чорта так пізно! Чи не із досвітків?..»

Коли постать наблизилась, тихо окликнув:

— Куди, старий, шкрябаєш?

Дід тільки охнув, затрусив бородою:

— А щоб же ти був такий здоровий, як оце мене налякав!

— Проходь, діду, проходь! Ніхто тебе не зачепить.

Дід підступив ближче, простягнув гирлигу:

— Потримай, сину, бо в мене й очкур від страху розв’язався.

Бандит простягнув руку, але палицю взяти не встиг: дід з молодечою спритністю ухопив його за зап’ястя, шарпонув на себе, щосили ударив в щелепу…

— Готово? — запитав Світличний.

— Як було наказано… І не писнув!

Бандит нерухомо лежав на тротуарі, а Сидоренко, скинувши кожуха та шапку, безуспішно пробував віддерти бороду.

— Чим ти її, чорте, клеїв, що й одірвати не можу?

— Потім віддереш, — сказав Світличний. Все ще стояв перед хвірткою, не наважуючись її відчинити: ану ж і в дворі Артист поставив вартового!

— Товаришу начальник, а може, краще зайти з мого двору? — підійшов до нього чоловік.

— А там що, теж хвіртка є?

— Хвіртки-то нема, та я колись дошку там відірвав. На одному гвіздкові тримається… Відсунуть її — раз плюнути…

— Ну що ж, ведіть, показуйте дошку… — І до Сидоренка, який все ще возився із бородою: — Залишайся тут, біля свого хрещеника, щоб не здумав кричати, як очуняє…

Чоловік провів їх двором, через садок, зупинився під височезним парканом.

— Ось вона, дощечка. Ось вона… Я її зараз одведу, ви й полізайте…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза