І будуть люди

Федькові кожен такий лист — ніж гострий у серце! Втратив сон, схуд, став дратівливий та лютий — не попадайся під руку! Приходив додому аж на світанку, коротко кидав: «Гарячого чаю, міцнішого!» — жадібно випивав кілька склянок і відразу ж падав на диван, наказуючи збудити точно о десятій ранку. Якось Олеся, пожалівши чоловіка, не стала його будити, і Федько, прокинувшись о другій, замало її не побив: схаменувся лише тоді, коли закричав перелякано син. Опустив кулаки, скреготнув зубами, вискочив із хати: чорт чортом, аж страшно дивитись!

Та все ж цей тиждень не минув для нього марно: узнав дещо про банду. Грабували вони тільки непманів, бо, як писав ватажок, поважали народну владу і народне майно. Грабували здебільшого вдень, із небаченим зухвальством, з прямо-таки артистичною вправністю. Недаремно ж ватажка банди так і звали — Артист! Кожен пограбунок виконувався бандитами, як добре поставлена вистава, розрахована не тільки на те, щоб поживитися, а й на те, щоб вразити, приголомшити публіку.

Так, одного разу опівдні на центральній вулиці Полтави, біля розкішного двоповерхового будинку «червоного купця» Онищенка, що розбагатів уже за роки непу, зупинилися дві брички з міліціонерами. З першої зійшов невисокий, але ставний, в ладно підігнаній формі начальник з великими блакитними очима на витонченому обличчі. Оглянувся, поманив до себе постового міліціонера, що зупинився навпроти. Коли той підбіг і поштиво віддав честь, начальник недбало козирнув, дістав портсигар:

— Куриш?

— Так точно, товаришу начальник!

Товстими короткими пальцями міліціонер спіймав цигарку, делікатно підождав, поки і начальник, блиснувши золотими зубами, затиснув у тонких рухливих губах папіросу.

— Багато живе? — кивнув начальник у бік купецького будинку.

— Ох і багато ж! — покрутив головою постовий.

— І все — за рахунок трудового народу?..

— Аякже!

— І ти його оберігаєш?

— Я не його… — образився міліціонер. — Я порядок оберігаю.

— Його, його! — продовжував начальник. — От, приміром, під’їхали б отак бандити та й почали оцього кровопивцю грабувати, ти що, не захищав би його?

— Так я ж на посту! — виправдовувався розгублений міліціонер.

— Ще, дивись, і стріляв би в них…

— Так вони теж би стріляли!

— От бачиш… Погана в нас, брате, служба. Собача служба! Але що ж поробиш, така вже доля… Ну, а цього, — красномовний кивок на будинок, — цього вже тобі не доведеться охороняти…

— Братимете?

— Так! Спекуляція контрабандними товарами… Біжи клич понятих: будемо витрушувати з нього начинку… Постій, він удома?

— Прийшов недавно. Обідає.

— Ага. Ну, паняй…

Доки постовий, збурений службовою запопадливістю, збирав понятих, начальник розставив довкола будинку своїх «міліціонерів». Стояли суворими стражами порядку, строго підганяли перехожих, що, запалені цікавістю, намагалися йти потихіше:

— Проходьте, громадяни, проходьте, нічого тут!..

— Привів? — зустрів начальник постового, що приволік двох наляканих тіток. — Молодець! Ну що ж, пішли погостюємо в купця. Надіюсь, він уже пообідав, не зіпсуємо йому апетит…

Начальник, видно, був стріляним птахом: трус провадив за всіма правилами. Ввічливо розмовляв із господарем, на все питав дозволу:

— З вашої згоди ми заглянемо в оці шухляди… Дозвольте відкрити ваш письмовий стіл… Якщо вам не важко, відімкніть, будь ласка, отой сейфик, що у стіні за картиною…

«Ну й ну!» — з молитовним захопленням споглядав вартовий за начальником. А той, недбало перебираючи пачки грошей, звалених на стіл, торкаючись важкого шкіряного мішечка з золотими царськими десятками, скрушно похитував головою:

— Ех, гроші-гроші! Скільки на світі ще нечисті і зла з-за оцих жалюгідних, нікчемних папірців та кружалець! Золото… Що про нього сказано?

Постовий, враз спітнівши, переступав із ноги на ногу.

— Не відвідуєш політгурток? — суворо начальник.

— Та я… ми недавно з села…

— Все одно політгурток треба відвідувати.

Добившись того, що постовий дав тверду обіцянку дбати про свою політичну освіту, начальник подобрішав і повчально пояснив:

— Настане час, коли ми із оцього металу будемо виготовляти унітази. От що сказано… — І, не чекаючи відповіді: — Омельченко!

— Я, товаришу начальник!

— Не «я», а — «слухаю»! Скільки вас, дурнів, учити?

— Слухаю, товаришу начальник!

— Збери оцей мотлох в чемодан — повезеш в карний розшук.

— Єсть, товаришу начальник!

— Ото так, товаришу постовий: учись, учись політ-грамоті. В міліції служити — це тобі не за плугом ходити… Омельченко, все обшукали?

— Все, товаришу начальник!

— Не лишили нічого?

— Нічого, товаришу начальник!

— Виносьте на брички… А тобі, товаришу постовий, відповідальне доручення: забирай оцього буржуя, оцього пухиря на здоровому тілі нашої пролетарської держави, оцього розжирілого чиряка та й веди в губ-міліцію. У відділ карного розшуку: там на нього чекає товариш Світличний. Скажеш, що прямо від мене. А ми тут іще трохи затримаємося: треба акти оформити…

І доки постовий, гордий отаким дорученням, турить приголомшеного буржуя до губміліції, не спускаючи із нього очей, оті дві брички із реквізованим майном щезають у невідомому напрямі.