Лексикон націоналіста та інші есеї

Блиску­чий мі­кро­аналіз цьо­го ци­вілі­за­ційно­го, по суті, поділу проробив кі­лька років то­му Кійт Дарден (Keith Darden) у стат­ті «Imperial Legacies, Party Machines and Contemporary Voting in the 2010 Ukrainian Presidential Elections». Там він роз­глянув електоральну поведінку жи­телів Балтсько­го і Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів на пів­ночі Одеської області, що ме­жу­ють із Він­ни­цькою. Особли­вістю цих ра­йонів є те, що по їхній те­ри­торії вздовж рі­ч­ки Коди­ми з заходу на схід проходив кордон між Річ­чю Посполи­тою та Османською імпері­єю. Після то­го, як Російська імперія зага­рбала ці те­ри­торії на­при­кі­нці XVIII сто­лі­т­тя, пів­ні­чна ча­сти­на те­пері­шніх Балтсько­го та Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів нале­жа­ла до Подільської гу­бе­рнії, пів­ден­на — до так званої Новоросії. За совє­тських ча­сів оби­дві ча­сти­ни уві­йшли до Одеської області, тоб­то впродовж май­же ці­ло­го сто­лі­т­тя роз­ви­вали­ся не просто в одній державі, а й в одній адміністрати­вній оди­ни­ці, бу­ду­чи об’єктом абсо­лю­т­но іденти­чної соціально-економі­чної, ку­льтурно-осві­т­ньої та ідео­ло­гі­чно-пропага­ндистської політи­ки. Єдине, що від­рі­зняє жи­телів пів­ні­чної і пів­ден­ної ча­сти­ни Балтсько­го та Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів, роз­ділених невели­кою рі­ч­кою, це не мова, не ет­ні­чність, не рі­вень осві­че­ності чи мате­рі­альної забез­пе­че­ності, а всьо­го ли­ше давня, надряд чи ким-не­будь навіть усві­до­млю­вана спорі­дненість із дво­ма рі­зни­ми політи­чни­ми орга­нізмами та, від­повід­но, ку­льтурни­ми і політи­чни­ми практи­ками.

І все ж, як показує Дарден, аналізую­чи ре­зульта­ти го­ло­сувань на пре­зи­дентських ви­борах 2010 року у май­же со­т­ні дільни­цях по один бік рі­ч­ки й по другий, від­мін­ності в ме­жах тих самих двох ра­йонів доволі значу­щі. їхні пів­ден­ні ча­сти­ни за електоральною поведінкою практи­чно ні­чим не від­рі­зня­ю­ться від ре­шти Одеської області: в го­ло­суван­ні там узя­ло участь 64% ви­борців, з них за Яну­кови­ча про­го­ло­сувало 65%, за Ти­мо­ше­нко — зо%. У пів­ні­чних ча­сти­нах теж пере­міг Яну­кович, про­те участь ви­борців там бу­ла істо­т­но ви­щою — 70%, і за Ти­мо­ше­нко про­го­ло­сувало істо­т­но більше — 42%, а за Яну­кови­ча — істо­т­но менше, 54%.

Поло­но­філи й поло­но­фоби

Цей фе­номен неусві­до­млю­ваної ку­льтурної чи, мо­ж­ли­во, ін­ститу­ційної пам’яті заслу­говує на тим більшу увагу, що оби­два імперських ре­жи­ми — і більшо­ви­цький, і царський — докла­дали ко­ло­сальних зусиль для її ви­корі­не­н­ня. Оби­два ре­жи­ми повся­к­час наго­ло­шу­вали на украї­нсько-російській спорі­дненості й навіть то­то­ж­ності. Нато­мість поля­ків завжди пред­ставля­ли як заро­зумілих «панів», пройдисві­тів й ворохобни­ків, не­здат­них ані до пра­ці, ані до ефе­кти­вної адміністра­ції, нато­мість схильних, як під­казує сама семанти­ка сло­ва «пан», до пану­ва­н­ня над бі­до­ла­шни­ми украї­нця­ми та біло­русами.

Навіть після пере­творе­н­ня Польщі на «брат­ню державу соціалі­сти­чно­го та­бору» анти­польська пропага­нда на неофі­ційному рі­вні, насамперед через поши­ре­н­ня рі­зних провока­ційних чу­ток — так зване «на­ші­птува­н­ня», — ні­ко­ли не при­пи­ня­ла­ся. За фа­садом офі­ційної «дружби народів» кри­ли­ся банальні російськосовє­тські імпері­алізм, шо­вінізм та анти­захі­дни­цтво, істо­т­ною складовою яких завжди бу­ла поло­но­фобів. 19-лі­т­нім сту­дентом я несподі­вано зі­ткну­вся з цим яви­щем на допи­ті в КҐБ, ко­ли простоду­шно намага­вся довести без­невин­ність на­шо­го сам­ви­давно­го лі­те­ратурно-ми­сте­цько­го ча­сопи­су, поси­ла­ю­чись зокрема на пере­кла­дену в ньо­му п’єсу Та­деу­ша Ру­же­ві­ча і на ці­лком офі­ційне пу­блі­ку­ва­н­ня поді­бних текс­тів у соціалі­сти­чній Польщі. Слі­д­чий глузли­во всмі­хну­вся, даю­чи зрозумі­ти ні­к­че­мність мо­го аргументу, і мовив: «Ну, ми добре знає­мо, що та­ке та ва­ша Польща!»