Лексикон націоналіста та інші есеї

Втім, усві­до­мле­н­ня то­го, що Річ Посполи­та є до певної мі­ри та­кож украї­нською спад­щи­ною, ускладню­вало­ся не ли­ше офі­ційною анти­польською пропага­ндою, а й істо­т­ни­ми особли­востя­ми форму­ва­н­ня украї­нської на­ціональної іденти­чності. В її основу украї­нські ро­манти­ки — від Го­го­ля до Ше­вче­нка — покла­ли коза­цький міф із над­звичайно си­льни­ми анти­польськи­ми, анти­шля­хе­тськи­ми й анти­като­ли­цьки­ми мо­ти­вами. Форму­вався цей міф на поча­тку XIX сто­лі­т­тя у рамках ці­лком ло­я­льно­го що­до імперії мало­російства — ідео­ло­гії, що намага­ла­ся трактувати украї­нців (коза­цьку знать) як спів­творців і спів­власни­ків «російсько-руської» імперії нарі­вні з вели­коросами. З пли­ном ча­су (і з по­ступовою на­ціоналі­за­ці­єю імперії вели­коросами) украї­нський патрі­о­ти­чний рух по­збувся зга­даної ло­я­льності, а про­те не по­збувся іманент­ної, генеало­гі­чно об­умовле­ної анти­польськості. Її подо­лан­ню, зроз­уміло, не сприя­ло ані подальше до­міну­ва­н­ня польської шля­хти над украї­нським селя­нством на Прав­обереж­жі, Воли­ні та в Га­ли­чи­ні, ані, тим більше, дис­кри­міна­ційна політи­ка Другої Ре­чі Посполи­тої що­до украї­нців у між­воєн­ний пері­од. «Епоха на­ціоналі­зму», як охрестив XIX сто­лі­т­тя Ганс Коен, наки­ну­ла анахроні­чні на­ціональні кате­горії на події XVI-XVII сто­літь, інтер­претую­чи станові й релі­гійні конф­лі­кти на те­ри­торії Украї­ни як «польсько-украї­нські». Анти­істори­чна інтер­прета­ція до­модерних подій у модерних кате­горі­ях пере­ва­жає, на жаль, і досі, піджи­влю­ю­чи ресенти­менти з обох боків і, що гі­рше, зати­раю­чи існува­н­ня Ре­чі Посполи­тої як певної ці­лі­сності, у якій бу­ло вдо­сталь місця не ли­ше для конф­лі­ктів, а й для рі­зноманіт­ної спів­пра­ці та взає­модії.

Як наслі­док, навіть сьо­годні мало хто в Украї­ні усві­до­млює, що Геть­ман­щи­на бу­ла ін­ститу­ційним продовже­н­ням Ре­чі Посполи­тої, від якої після коза­цьких війн вона від­окреми­ла­ся, а про­те збе­ре­гла фа­кти­чно ту саму адміністрати­вну, фіскальну, правову й осві­т­ню си­стему. Мало хто в Киє­ві ни­ні знає, що до першої трети­ни XIX сто­лі­т­тя це пере­ва­ж­но російськомовне (на сьо­годні­шній день) місто роз­мовля­ло пере­ва­ж­но по-польськи (а та­кож, звісно, по-украї­нськи й на ідиш) і що перші росі­я­ни з’яви­ли­ся тут як по­стійні ме­шканці допі­ру в кі­нці XVIII сто­лі­т­тя. Взага­лі, в украї­нському суспільстві є певна не­хіть і певна боязнь ви­знати польські впливи. Не­хіть походить з імперської спад­щи­ни і проросійських орі­є­нта­цій значної ча­сти­ни населе­н­ня. А боязнь — зі сла­б­кості проукраї­нської ча­сти­ни населе­н­ня та йо­го непевності у власних си­лах.

І сьо­годні рі­зні політи­чні групи піджи­влю­ють в Украї­ні анти­польські ресенти­менти. На сході це роблять так звані «лі­ві», зорі­є­нтовані на тради­ційні імперські нарати­ви і на ни­ні­шні не­при­хи­льні до Польщі (й Заходу зага­лом) російські масмедїї. А на заході Украї­ни їх пле­кають так звані «праві», що апелю­ють до ще жи­вої тут пам’яті про прини­же­н­ня й упослі­дже­н­ня.

По­при все це, в украї­нських масмедіях пере­ва­жає зага­лом пози­ти­вний образ Польщі, — що насамперед є, звичайно ж, заслу­гою самих поля­ків, доволі успішних, а подеколи навіть взі­рцевих у здійснен­ні пост­комуністи­чних ре­форм і активних у поши­рен­ні на схід цьо­го сво­го досвіду. Поча­сти це та­кож заслу­га жу­рналі­стів і зага­лом інтелектуа­льно­го середови­ща, ко­тре виявляє помі­т­ний (хоч і далеко не до­стат­ній) інтерес до польських подій, не марну­ю­чи рі­зноманіт­них мо­ж­ли­востей, які їм надає польська сторона у ви­гляді тренінгів, ста­жу­вань, фа­хових обмінів, творчих конку­рсів то­що. При­к­мет­но, що й украї­нські олі­га­рхи, по­при свою ви­разну вторин­ність що­до росі­ян — і за менталі­тетом, і за ку­льтурни­ми та політи­чни­ми орі­є­нта­ці­я­ми, не під­три­му­ють однак у своїх масмедіях ха­ракте­рних для сусі­дів анти­польських кампаній. При­чи­на та­кої ло­я­льності мо­же бу­ти ці­лком прозаї­чною: Польща зали­шає­ться чи не єдиним європейським адвокатом украї­нсько­го олі­га­рхі­чно­го ре­жи­му, а польські пре­зи­денти — чи не єдини­ми захі­дни­ми політи­ками, що не цураю­ться поки що зу­стрічей з остракі­зованим Ві­ктором Яну­кови­чем (як і перед тим — з Ле­оні­дом Ку­чмою).

Соціо­ло­гі­чні опи­тува­н­ня під­тверджу­ють пере­ва­ж­но пози­ти­вне ставле­н­ня украї­нців до поля­ків (на від­міну від пере­ва­ж­но не­га­ти­вно­го ставле­н­ня поля­ків до украї­нців, за дани­ми CBOS). За шкалою Бо­ґа­рдуса, якою вимі­рю­ють соціальну ди­станцію між рі­зни­ми групами, поля­ки опи­ня­ю­ться серед най­ближ­чих до украї­нців народів — на четверто­му місці, від­разу після росі­ян, біло­русів і євреїв, тоб­то народів ці­лком звичних і без­за­стереж­но «своїх».

Ві­ртуа­льний Яну­кович