Лексикон націоналіста та інші есеї

Мо­ж­на, звісно, махну­ти рукою на цю вели­ку, незграбну і, мо­ж­ли­во, без­надійну краї­ну, від­даю­чи її росі­я­нам — вклю­чно з ті­єю поло­виною населе­н­ня, яке до «російсько­го сві­ту» абсо­лю­т­но не хоче. Це ці­лком від­повід­ає засадам Realpolitik, але по­га­но узгоджу­є­ться з засадами й цін­ностя­ми, на яких по­стала сьо­годні­шня лі­бе­рально-демократи­чна Європа. А для Польщі це по­га­но узгоджу­є­ться ще й із пи­та­н­ня­ми без­пеки, хоч би що там стверджу­вали само­про­го­ло­ше­ні «реалі­сти» і зади­вле­ні в бік російських енергоресурсів «прагмати­ки».

А то­му, мо­же, варто продовжи­ти ци­вілі­зува­н­ня П’ят­ни­ці — по­при кло­пі­т­ність і мару­дність ці­єї справи, брак чі­тких пер­спектив і зне­охочу­вальні го­ло­си ске­пти­ків. За остан­ніх двад­цять два роки в ній вдало­ся та­ки де­чо­го дося­гти, — хай не­бага­то, а все ж до­стат­ньо, аби не поли­шати на пів­дорозі роз­поча­тий проект.

2013

Без Ди­ко­го Поля

Не­що­давно, за ди­вним збі­гом об­ставин, мені ви­пало про­їхати­ся про­тя­гом одно­го дня з дво­ма та­кси­стами, ко­жен із яких мав ди­плом інже­не­ра. Один за комуни завідував техні­кою без­пеки на вели­кій торговій базі у Киє­ві, другий пра­цю­вав на шахті біля Вро­ц­ла­ва. Ко­жен мав під­стави суму­вати за сві­тлим ми­ну­лим і нарі­кати на сьо­годе­н­ня. І не ли­ше то­му, що втратив пра­цю за фа­хом, а й то­му, що мав до­ступ до мало­зроз­уміло­го ни­ні яви­ща, звано­го тоді «де­фі­ци­том».

Украї­нський та­ксист роз­чу­ле­но зга­дував, як в остан­ні роки пере­стройки га­няв до Польщі ванта­жі­вки з металеви­ми ви­робами, де здавав їх за ці­ною метало­бру­хту — і це все одно бу­ло вигідно, бо так звана «державна» ці­на на них у Сою­зі бу­ла ще ни­ж­чою. А польський та­ксист так само но­стальгійно оповід­ав, як отри­му­вав разом з інши­ми гі­рни­ками де­фі­ци­т­ні авто­мобілі і телевізори за ті­єю ж та­ки не­реальною «держ­ці­ною» й продав їх за ці­ною реальною, се­б­то ри­нковою, за­їжджим «рускім».

За ку­медні­шо­го збі­гу об­ставин вони мо­гли зустрі­ти­ся на якомусь базарі і навіть створи­ти щось на зразок спільно­го під­приє­мства. Або ж, за сумні­шо­го збі­гу, мо­гли заги­ну­ти від но­жа яки­хось дрібних реке­ти­рів, званих «російською ма­фією». Про­те стало­ся так, як стало­ся. Один возить те­пер паса­жи­рів ла-носом до Борис­поля, другий — шкодою зі Страховій. Один лає Горба­чова, ко­трий усе роз­валив, другий — Бальце­рови­ча, ко­трий поло­вину краї­ни зробив без­робі­т­ни­ми.

Вони поді­бні, на­че близня­та, про­те ко­ли я одно­го запи­тую, чи він хо­тів би, щоб комуна верну­ла­ся, йо­го від­повідь рі­шу­ча: «Та ні, не­хай їх шляк тра­фить!..» Другий від­казує теж рі­шу­че, про­те за змістом — ці­лком про­ти­ле­ж­не: «Сталі­на на них тре­ба!..»

І мені зали­шає­ться ті­льки га­дати, чи він но­стальгує за Станіном, то­му що жодні ре­форми у нас не вдали­ся, а чи навпаки — жодні ре­форми у нас не вдали­ся, то­му що він (як і міль­йони поді­бних до ньо­го) но­стальгу­ють і досі за Станіном.

Пастка пате­рналі­зму

Як­що ві­ри­ти соціо­ло­гам [2013], понад чверть населе­н­ня Украї­ни (27%) згідна з твердже­н­ням, що «наш народ не змо­же обі­йти­ся без та­ко­го ке­рі­вни­ка, як Сталін, ко­трий при­йде й наведе поря­док». Ще 16% не мають що­до цьо­го чі­ткої думки. І ли­ше 57% із цим не згодні. Май­же четверти­на опи­та­них украї­нців (22%) стави­ться до по­статі Сталі­на пози­ти­вно і ли­ше 37% — не­га­ти­вно (ще 28% — байду­же). Понад трети­на (34%) вва­жає Сталі­на «му­дрим ке­рі­вни­ком, який привів СРСР до мо­гу­т­ності та про­ц­ві­та­н­ня» (не­згодні з цим твердже­н­ням — 47%).

Водночас — і це один із бага­тьох украї­нських парадоксів — абсо­лю­т­на більшість населе­н­ня (74% опи­та­них) знає про зло­чи­ни Сталі­на і по­годжу­є­ться, що він був «жорстоким, нелю­дським ти­раном, вин­ним у зни­щен­ні міль­йонів без­невин­них лю­дей» (не­згодні з цим твердже­н­ням ли­ше 13%). При­близно та­ка сама кі­лькість опи­та­них (15%) хо­ті­ла б «особи­сто жи­ти й пра­цю­вати при та­кому ке­рі­вни­ку краї­ни, як Сталін», нато­мість 73% — не хо­ті­ли б.

Ставле­н­ня украї­нців до Сталі­на — один із бага­тьох ла­к­му­сових папі­рців, який ви­сві­тлює глибоку амбі­валент­ність їхньої сві­до­мості, своєрідний аксі­о­ло­гі­чний вакуум, що виник унаслі­док дис­креди­та­ції старої імперсько-комуністи­чної си­стеми цін­ностей і водночас самодис­креди­та­ції нової си­стеми, пов’язаної з олі­га­рхі­чним капі­та­лі­змом та дис­фу­нк­ціональною на­ціональною державою. Той вакуум заповню­ють ула­мки рі­зних ідео­ло­гій, пере­дсу­дів та стерео­ти­пів, украй супере­ч­ли­вих і ча­сто взає­мови­клю­чних. Пате­рналізм ві­ді­грає в цій екле­кти­чній си­стемі чі­льну роль. Украї­нці, поді­бно до росі­ян, хо­ті­ли б державної опі­ки й «си­льної руки» (80% опи­та­них), але, на від­міну від росі­ян, не хо­ті­ли би при цьо­му жодно­го обме­же­н­ня громадя­нських свобод (ли­ше 36% опи­та­них по­годжу­вались на їхнє ча­сткове обме­же­н­ня заради «стабілі­за­ції»).