Лексикон націоналіста та інші есеї

Сьо­годні ва­жко собі уяви­ти той світ, де мова не мала жодно­го си­м­волі­чно­го значе­н­ня й бу­ла ли­ше більш або менш зру­чним інструментом, де пи­сьмен­ни­ки пи­сали не «народною» мовою, а ла­ти­ною (чи це­рковнослов’янською), де знать, на від­міну від просто­лю­ду, «непатрі­о­ти­чно» кори­стувалась чу­жоземною французькою, а ге­рби й прапори си­м­волі­зували не на­цію, а всьо­го лиш конкрет­ні шля­хе­тські роди.

Лія Ґрі­нфелд (Liah Greenfeld) у га­рній кни­зі «На­ціоналізм: п’ять шля­хів до модерності» просте­жує еволю­цію те­рміну «на­ція» від Давньо­го Ри­му, де воно, власне, вини­кло, й до на­ших днів. Ла­ти­нське natio

— народже­н­ня, походже­н­ня, рід (від nasci — народжу­вати­ся) — вживали насамперед що­до груп чу­жи­нців, що при­бу­вали до Ри­му з тої чи тої місцевості як та­кі собі «заробі­тча­ни», «лі­мі­т­ни­ки» і не мали тих самих прав, що ри­мля­ни. В середньові­чних уні­верси­тетах ці­єю кате­горі­єю опи­сували групи сту­дентів із рі­зних країв (не конкрет­них, а досить довільно згрупованих за гео­графі­чною чи мовною ознакою; ця бю­рократи­чна кате­гори­за­ція мала суто при­кла­дний і ти­м­ча­совий ха­рактер і жодною мі­рою не впливала на форму­ва­н­ня якоїсь сталої спільної іденти­чності поза ме­жа­ми уні­верси­тету у сту­дентів, ска­жі­мо, з Іта­лії, Франції та Іспанії, запи­саних у Пари­жі під спільною рубри­кою «l’honorable nation de France», чи сту­дентів з Англії та Німеч­чи­ни, зареє­строваних як «lа constante nation de Germanie»). Але оскільки ці сту­дентські спільно­ти фу­нк­ціону­вали як товари­ства взає­модопомо­ги, а та­кож брали участь у зага­льноу­ні­верси­тетських дис­пу­тах, то те­рмін natio почав вказувати не ли­ше на ре­гіон спільно­го походже­н­ня, а й на певну спільну пози­цію та дія­льність.

У цьо­му значен­ні — як спільно­та, об’єд­нана по­глядами, — те­рмін «на­ція» був за­стосований до уча­сни­ків екле­зіасти­чних дис­ку­сій на це­рковних соборах, у яких пред­ставни­ки уні­верси­тетів брали активну участь. А що серед уча­сни­ків бу­ли та­кож пред­ставни­ки сві­тської та це­рковної влади, те­рмін «на­ція» почав по­знача­ти політи­чну, ку­льтурну, а згодом і соціальну елі­ту. Дія Ґрі­нфелд вва­жає цю зміну фу­ндаментальною: принале­ж­ність сту­дентів до тої чи тої «на­ції» бу­ла ти­м­ча­совою і мала суто практи­чний ха­рактер; нато­мість принале­ж­ність уча­сни­ків це­рковних соборів до певної «на­ції» закрі­плю­вала за ни­ми ви­сокий статус та­кож поза ме­жа­ми собору, надаю­чи тій принале­ж­ності ще й ха­ракте­ру си­м­волі­чно­го.

Від­так «на­ці­єю» стає вся елі­та — спершу в Англії, згодом — через ди­фу­зію ідей та по­глядів — і в інших краї­нах. Європейські просві­т­ни­ки по­ступово поши­рю­ють поня­т­тя на­ції з ари­стократії на інші стани, а Французька револю­ція утверджує саме та­ку, ега­лі­та­рну на­цію як го­ло­вно­го суверена, носія всіх прав і свобод.

Цей про­цес ега­лі­та­ри­за­ції не був ле­г­ким і просто­лі­нійним: досить по­гляну­ти хоч би на кла­си­чну «Історію Русів» (1818) — один із нарі­ж­них каменів майбу­т­ньо­го украї­нсько­го проекту, — аби пере­свід­чи­ти­ся, що для її автора русько-украї­нська на­ція — це на­ція насамперед коза­цьких старшин та їхніх на­ща­д­ків, але аж ніяк не селя­нсько­го просто­лю­ду, до яко­го шля­хе­тський автор стави­ться досить знева­ж­ли­во. Му­си­ло ми­ну­ти ще кі­лька деся­ти­літь, аби з’яви­лись ки­ри­ло-ме­фодії­вці з їхньою ега­лі­та­рною «Кни­гою бу­т­тя украї­нсько­го народу» та при­страсним Ше­вче­нковим прагне­н­ням «во­звели­чи­ти отих малих рабів німих» — «і ме­ртвих, і жи­вих, і ненароджених», — аби украї­нський проект зі станово-елі­та­рно­го став на­справді на­ціональним.

Утім, усві­до­мле­н­ня на­ції як усьо­го населе­н­ня — це ли­ше перша ча­сти­на проекту. Друга і, як здає­ться, значно складні­ша ча­сти­на — це засвоє­н­ня простої на позір ідеї не ли­ше інтелектуа­ла­ми, а й самим населе­н­ням. Пере­творе­н­ня селян на французів, як опи­сує це в одно­йменній кни­зі («Peasants into Frenchmen») Юджин Ве­бер, три­вало понад сто­лі­т­тя. Пере­творе­н­ня селян на украї­нців не заверши­ло­ся й досі. Ось уже двад­цять років [2013] соціо­ло­гі­чні дослі­дже­н­ня стабільно показують, що трети­на населе­н­ня ото­то­ж­нює се­бе насамперед зі своїм містом, селом або ре­гіоном. І ли­ше трохи більше поло­вини — з Украї­ною як на­ці­єю, в ет­ні­чному сенсі чи громадя­нському.

Май­же 90 років то­му блиску­чий украї­нський сати­рик Остап Ви­шня опи­сував вига­даний ним народ «чу­храї­нців» так: «А як, бу­ва, запи­та­ють їх: “А якої ви, ло­рди, на­ції?” — вони почу­ха­ють по­ти­ли­цю і від­казують: “А хто йо­го зна… Перед­рії­вські ми, правосла­вні”…»

Сьо­годні­шні «чу­храї­нці», завдя­ки теле­ба­чен­ню, без­умовно, знають, що та­ке «Украї­на» і навіть що та­ке «гімн», а про­те те­рмін «на­ція» зали­шає­ться для них і надалі занадто абстракт­ним, а «держава» — занадто чу­жою й дис­фу­нк­ціональною, аби в них мо­гло вини­к­ну­ти непоборне ба­жа­н­ня з тою державою чи тою на­ці­єю ото­то­ж­ни­ти­ся.