Лексикон націоналіста та інші есеї

2. Іденти­чність

У до­те­п­ній комедії Ізабели Ци­вінської «Пу­рі­мове чу­до» («Cud Purimowy») роз­повід­ає­ться про та­ко­го собі Яна Коха­новсько­го, одно­фа­мільця усла­вле­но­го польсько­го поета доби Ренесансу, ко­трий, на від­міну від попередни­ка-кла­си­ка, є завзя­тим, ба навіть кари­катурним анти­семі­том. Із тих, що на ко­ж­ному кро­ці вба­ча­ють під­ступи всюдису­щих «жи­дів», чи­та­ють який-не­будь «Персонал-плюс» і при­ти­ше­ним го­ло­сом роз­повід­ають, що Єльцин на­справді — жид, Ти­мо­ше­нко — жи­ді­вка, і сусід із четверто­го поверху — теж, «їхній».

Цей досконало простий, чорно-білий світ зала­му­є­ться одно­го дня для ге­роя Ци­вінської, ко­ли він раптом довід­ує­ться, що й сам є євреєм на прі­звище Кохан. І що має в Аме­ри­ці роди­ча на прі­звище Коен, ко­трий ли­шив по собі чи­малий спадок. Отри­мати йо­го мо­ж­на, однак, ли­ше за однієї умови — пере­йшовши на юдаїзм. І то всер­йоз — з обріза­н­ням та опану­ва­н­ням усіх нале­ж­них обря­дів та звича­їв.

Дружи­на в цей кри­ти­чний мо­мент зі­знає­ться, що теж — єврейка. А син робить ло­гі­чний ви­сновок: «Раз ми все одно жи­ди, то кра­ще бу­ти бага­ти­ми жи­дами, як бі­дни­ми».

На свя­то Пу­рім до Коха­нів-Коха­новських при­ходить аме­ри­канський адвокат — пере­ві­ри­ти, на­скільки вони вві­йшли в нову роль. І при цьо­му, ні­би між іншим, пові­до­мляє, що в аме­ри­кансько­го Коє­на зна­йшли­ся нові спад­коє­м­ці і що спад­щи­на, скоріш за все, бу­де мізе­рною — на­вряд чи стане навіть на послу­ги адвоката.

Коха­ни, вра­же­ні новиною, на якусь мить замовкають, про­те несподі­вано шви­д­ко оговтую­ться. І продовжу­ють свя­тку­вати Пу­рім, даю­чи зрозумі­ти всім, що нова іденти­чність при­пала їм до вподоби, і що вони волі­ють зали­ши­ти­ся при ній, незале­ж­но від мі­фі­чно­го аме­ри­кансько­го спад­ку

Ця весела історія — наверне­н­ня поля­ка-анти­семі­та в єврейство — зали­шає від­кри­тим пи­та­н­ня про те, а що ж, власне, зму­си­ло Коха­новсько­го зали­ши­ти­ся при новій іденти­чності вже після то­го, як споді­ва­н­ня на аме­ри­канський спадок роз­вія­ли­ся. Ни ви­рі­шальним тут бу­ло від­кри­т­тя сво­го власно­го єврейсько­го походже­н­ня — «го­лос крові», а чи щи­ре захопле­н­ня єврейською релі­гією та ку­льтурою, від­кри­ти­ми у про­цесі виму­ше­ної (заради спад­ку) адапта­ції? Інакше ка­жу­чи, — чи єврей при­ре­че­ний бу­ти євреєм вже в си­лу само­го сво­го народже­н­ня (саме так ви­глядає упокоре­н­ня своїй «до­лі» Коха­новсько­го-мо­ло­д­шо­го), а чи він мо­же сам собі ту чи ту іденти­чність ви­би­рати (як це, схо­же, сві­до­мо робить Коха­новський-старший)?

Фа­хі­вці нази­вають перший під­хід примордіалі­стським, другий — кон­структи­вістським. Перший — побутує у повся­к­ден­ні, жи­вля­чи роз­маї­ті, зокрема й раси­стські стерео­ти­пи. Другий — до­мінує серед науковців, породжу­ю­чи не­згоди ли­ше що­до мо­ж­ли­вих меж та засобів конструю­ва­н­ня тої чи тої іденти­чності і що­до спів­від­но­ше­н­ня в цьо­му про­цесі інди­від­уа­льно­го ви­бору та соціальної об­умовле­ності.

Сво­го ча­су канадський історик Джон-Пол Хи­мка опублі­ку­вав провокати­вну ста­т­тю під на­звою «Ікарі­вський лет у май­же всіх напря­мках» («The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions», 1999), де доводив, що в XIX сто­літ­ті га­ли­цькі руси­ни не конче му­си­ли стати украї­нця­ми. Перед ни­ми бу­ли від­кри­ті ще принаймні три опції: аси­мілю­вати­ся в польську ку­льтуру, в «зага­льноросійську», або ж ви­твори­ти окрему га­ли­цько-руси­нську на­ціональну іденти­чність. (До цьо­го мо­ж­на б додати ще й четверту, суто теорети­чну опцію — ге­рманіза­цію, за умови здійсне­н­ня ав­стрійським урядом від­повід­ної політи­ки). Хоч би там як, а зага­льна кі­лькість мо­ж­ли­востей, що від­кри­вали­ся перед руси­нами, зали­шалась обме­же­ною: ко­жен окремий русин теорети­чно міг стати ким-зав­годно, нато­мість руси­нська спільно­та за жодної соціальної інже­не­рії не мо­гла пере­твори­тись ані на афри­канців, ані на аме­ри­канців, ані навіть на шведів.

У цьо­му сенсі іденти­чність спільнот є до певної мі­ри примордіалі­стською: на від­міну від інди­ві­дів, які мають практи­чно