Лексикон націоналіста та інші есеї

без­ме­ж­ну свободу ви­бору й мо­жуть, у принципі, як-зав­годно реконструю­вати свою іденти­чність, спільно­ти вели­кою мі­рою зале­жать від успад­кованих рис, ку­льтурних кодів, уявлень про се­бе й одна про одну. Інди­віди теж від усьо­го цьо­го зале­жать, але ради­кальна ревізія набу­тої іденти­чності май­же ці­лком під­коря­є­ться, як показує досвід Коха­новсько­го-старшо­го, інди­від­уа­льній волі. Іденти­чність спільнот не зале­жить від інди­від­уа­льної волі ані навіть від звичайної суми інди­від­уа­льних воль; вона іне­рційні­ша, аморф­ні­ша, плин­ні­ша, без­ре­ф­ле­ксійні­ша. її вели­кою мі­рою ви­значає те, що Майкл Біліґ (Michael Billig) нази­ває «банальним на­ціоналі­змом» — неусві­до­мле­ним (і то­му непомі­т­ним) від­творе­н­ням патрі­о­ти­чно­го почу­т­тя через повся­к­ден­ні ри­туа­ли і практи­ки: чи­та­н­ня тих самих га­зет, убо­лі­ва­н­ня за «на­шу» спорти­вну команду, свя­тку­ва­н­ня, хоч би яке паси­вне, Дня незале­ж­ності і Дня кон­ститу­ції (теж, зроз­уміло, «на­ших»), огля­да­н­ня про­гнозу по­годи, де основна або й ви­клю­чна увага зосереджена на те­ри­торії «на­шої» краї­ни, то­що.

Біліґ до­те­п­но асоціює во­йовни­чий на­ціоналізм із прапором, що ма­йорить у руках збу­дженої юрби й привертає зага­льну увагу, — на від­міну від прапора «банально­го на­ціоналі­зму», що не­примі­т­но ви­сить собі на бу­ди­нку пошти. Во­йовни­чий на­ціоналізм — це на­ціоналізм спільно­ти, яка бореться про­ти реально­го чи уявно­го пору­ше­н­ня своїх прав. Нато­мість банальний на­ціоналізм при­та­ман­ний спільно­ті, яка ці­лком задоволе­на своїм станови­щем; вона ні за що не бореться, хі­ба що, у разі по­тре­би, — за збе­ре­же­н­ня наявно­го статусу-кво, се­б­то своєї тради­ційної до-міна­ції та звичних привілеїв. Банальний на­ціоналізм пере­ва­ж­но ла­тент­ний; за певних об­ставин, однак, він мо­же стати ду­же навіть во­йовни­чим — досить зга­дати Аме­ри­ку після те­рактів 11 вересня 2001 року.

Але що спону­кає міль­йони лю­дей ото­то­ж­ню­вати се­бе з тою чи тою на­ціональною спільно­тою і чо­му саме з на­ціональною?

Адже бу­ли ча­си — яки­хось кі­лька сто­літь то­му, — ко­ли на­ціональна (чи, рад­ше, ет­ні­чна) іденти­чність не ві­ді­гравала істо­т­ної ро­лі; власти­во, й сьо­годні для деко­го вона не на­стільки ва­ж­ли­ва, як іденти­чність конфе­сійна (му­сульманська «ум­ма», на­при­клад) чи, ска­жі­мо, кла­сова («про­ле­та­рі­ат» в уяві комуністів). А все ж — релі­гійна іденти­чність середніх ві­ків по­ступи­ла­ся місцем сві­тській релі­гії — на­ціоналі­змові, а кла­сова іденти­чність, усупереч Марксовим перед­ба­че­н­ням, так і не подо­ла­ла іденти­чності на­ціональної, — в чо­му й самі маркси­сти, зре­штою, пере­свід­чи­ли­ся під час Першої сві­тової війни, ко­ли про­ле­та­рі охочі­ше ото­то­ж­ню­вали се­бе з власною, се­б­то на­ціональною бу­ржу­а­зією, аніж із та­ки­ми сами­ми про­ле­та­ря­ми до другий бік фронту.

Отож звід­ки цей ентузіазм? Чо­му лю­ди — ці­лком при­то­мні й ра­ціональні — го­тові від­дати здоров’я і навіть жи­т­тя, покла­сти «ті­ло і ду­шу» (як спів­ає наш інфа­нти­льний гімн) за абстракцію, звану «народом»? Адже той конкрет­ний народ, із яким ми сти­кає­мось у повся­к­ден­ні, — на вули­цях, в установах, у пере­повненому міському транс­порті, — це всьо­го лиш юрба, яка зде­більшо­го не ви­кли­кає в нас яки­хось особли­во пози­ти­вних емоцій. То що ж пере­творює в на­шій уяві цю банальну юрбу на ідеальний «народ», носія всіх мо­ж­ли­вих чеснот, об’єкт покло­ні­н­ня, оспівува­н­ня й самопоже­ртви?

Тут є дві від­повіді, які, зре­штою, не запере­чу­ють одна одну, а рад­ше доповню­ють.

Перша від­повідь — це по­тре­ба со­лі­дарності і без­пеки, суто практи­чне прагне­н­ня покла­стися на «своїх» (рід, клан, плем’я) перед рі­зноманіт­ни­ми зовні­шніми за­грозами і вну­трі­шніми ви­кли­ками. В цьо­му сенсі «на­ція» — це вели­ка роди­на, а на­ціональна іденти­чність — та­ка собі екс­траполя­ція арха­ї­чно­го пле­мін­но­го зв’язку на абстракт­ну спільно­ту в новоча­сному сві­ті, що роз­ши­ри­вся раптом далеко за ме­жі рі­дно­го сели­ща.

Друга від­повідь — це страх сме­рті й по­тре­ба ві­чності, бодай си­м­волі­чної. У до­модерні ча­си цю по­тре­бу задовольня­ла релі­гія; за нової доби секу­ля­ри­за­ція ви­твори­ла ек­зи­стенційну пу­стку, яку, власне, й заповнив на­ціоналізм. Це сві­тська релі­гія, що має свої, громадя­нські, обря­ди та ри­туа­ли й свою ві­ру у си­м­волі­чне без­сме­ртя через мета­фізи­чну при­че­т­ність до «на­ції» — понад особової сут­ності, яка існувала до тво­го народже­н­ня и існува ти­ме після фізи­чно­го зни­к­не­н­ня.