Лексикон націоналіста та інші есеї

Уже й не зга­дую, що від­копали ґе­бе­шни­ки у ві­рші Оле­га Ли­ше­ги (нам тих «ре­цензій» не давали на руки, ли­ше показували на допи­тах). Вірш був ці­лком без­невин­ний: «Рі­че­ч­ка… Камінь… Мати миє посуд… Кі­стяки з’їденої ри­би ви­ки­дає на дно… Ри­б­ки пла­вають довко­ла неї…» — тре­ба бу­ло мати справді неабияку фа­нтазію, що­би від­ши­фрувати в усіх тих текс­тах, а надто в оцьо­му, якусь по­та­є­мну крамо­лу.

Про­те ґе­бістам, як я зрозумів на допи­тах, ішло­ся зовсім не про альманах, а про на­ші контакти з роди­ною Кали­нців, з Чорно-волом, Осад­чим та інши­ми справж­німи

диси­дентами. «Скри­ня» бу­ла лиш засобом шанта­жу. «Ви ж знає­те, Ми­ко­ло Юрі­йови­чу, — казав мені ла­гідний слі­д­чий, — не мо­ж­на жи­ти в суспільстві і бу­ти вільним від ньо­го». Я знав цей маркси­стський трю­їзм, але вперто стояв на своє­му: ні­чо­го не чув, не ба­чив, ніяко­го сам­ви­даву не отри­му­вав. Після чо­го заскакував другий слі­д­чий, гу­пав ку­ла­ками об стіл, ре­петував рускім три­поверховим матом і обіцяв «сгноить в Си­би­ри».

При­близно так само допи­тували й Оле­га, ми пере­повід­али з ним один одному ці роз­мови з ґе­бе­шни­ми «лі­те­ратуро­знавця­ми», про­гу­люю­чись у парку; ми так само діли­ли­ся ці­єю інформа­ці­єю і з Гри­цьком та Га­лею, з інши­ми най­ближ­чи­ми друзя­ми, — ми ці­лком дові­ря­ли одне одному і я пере­конаний досі, що ні­хто з нас не дав жодних свід­чень одне про­ти одно­го.

Найгі­рше справи склали­ся у Гри­цька: ґе­бісти справді мали чи­маленьке на ньо­го досьє, де фі­гу­рували ку­ди ши­рші, аніж у нас, контакти із диси­дентами, ле­жа­ли ретельно зі­брані свід­че­н­ня про­ти ньо­го від фа­хових провокаторів, доповнені ще й по­громни­цьким ви­сновком «екс­пертів» про анти­совє­тський ха­рактер поеми «Вертеп», опублі­кованої за кордоном. Гри­цька замели на «старий» Новий рік 1972-го — в один день із деся­тками інших лю­дей по всій Украї­ні, і, схо­же, ви­тя­гли-та­ки з ньо­го на кі­лькаден­них допи­тах по­трі­бні їм свід­че­н­ня про­ти Кали­нців. На­скільки я знаю, ні Іри­на, ні Ігор ні­ко­ли йо­му цьо­го не проба­чи­ли, хоча зроз­уміло, що їхній те­рмін ду­же мало зале­жав від йо­го свід­чень. То бу­ла рад­ше про­бле­ма ети­ки, ніж юри­спру­денції. Та найгі­рше, що й Гри­цько собі то­го не проба­чив. І йо­го повільна подальша смерть більше скидалась не на хворобу, а на само­гу­бство.

Ми з Оле­гом бу­ли ко­ло ньо­го і знали про все. Ми роз­повід­али йо­му про на­ші допи­ти, він роз­повід­ав про свої. Мо­ж­ли­во, де­що недо­говорю­вав, але ми ро­зуміли, що він бовк­нув зайве і те­пер му­чи­ться, бо му­сить або під­тверди­ти сказане (і під­пи­сане) на су­ді, або ж від­мови­ти­ся і сі­сти з інши­ми диси­дентами на кі­льканад­цять років. Ми не мо­гли йо­му ні­чо­го порадити і ні­чим допомо­гти. Влі­тку він утік на село до бать­ків, намага­ю­чись по-ди­тя­чо­му заховатись, але ґе­бісти зна­йшли йо­го і доправи­ли ма­ши­ною просто в суд — під­тверди­ти дані рані­ше свід­че­н­ня про­ти Іри­ни Кали­нець.

Восени ді­йшла черга до дрібні­шої ри­би. Ле­нінська аксі­о­ма про немо­ж­ли­вість жи­ти в суспільстві й бу­ти вільним від ньо­го му­си­ла втіли­тись у жи­т­тя. Оле­гові влаштували су­ди­ли­ще в уні­верси­теті, де ко­жен сту­дент му­сив пу­блі­чно зата­врувати від­ще­пенця. Олег на те збі­гови­сько не пі­шов. За мене взя­лись на пів року пізні­ше — ймовірно, то­му, що я на­вча­вся у політехні­ці, де фізи­ки-математи­ки не бу­ли на­стільки ідео­ло­гі­чно пи­льни­ми, як уні­верси­тетські гу­маніта­рії, і не квапи­лись так, як їхні ко­ле­ги, ентузіасти­чно ви­кону­вати всі роз­поря­дже­н­ня КҐБ. «Правду ка­жу­чи, я тут крамо­ли не ба­чу, — простоду­шно сказав мій декан. — Та нема ради. Попра­цюйте рік-два, а ми вас по­тім понови­мо на заочному».

Так і стало­ся.

Тим ча­сом Оле­га забрали до війська — у так звану «уче­б­ку» десь під Москвою. Ми ли­стувались — не ду­же ча­сто, але ґрунтовно: ли­сти складали­ся з семи-восьми арку­шів — те­пер так не пи­шуть. Із політехні­ки мене вигнали на пів року пізні­ше — із поді­бним форму­лю­ва­н­ням: «за дії, що га­ньблять зва­н­ня радя­нсько­го сту­дента» (whatever it means). Бать­ки з пере­ля­ку (чекаю­чи об­шу­ку) пони­щи­ли всі мої папери. Власних рукопи­сів мені анітрохи не шкода, зате без­мі­рно шкода ли­стів.

При­близно тоді ж, у серп­ні 73-го, ми зважи­лись із Га­лею на зу­хвалу ви­ті­вку — провід­ати Оле­га у йо­го військовій ча­сти­ні і за­брати з собою на день в «увольніло­вку». Га­ля мала зі­грати роль Оле­гової ді­вчи­ни; військове на­ча­льство, за всі­єї своєї падлю­чості, стави­ло­ся до та­ких ре­чей «с поніманієм». І йо­го справді від­пу­сти­ли на ці­лу добу.

Ми пере­вбрали Оле­га в ци­вільне і забрали в Москву, де пів дня проблу­кали не­знайо­ми­ми вули­ця­ми, весело пере­смію­ю­чись, на­че під­лі­тки, ща­сли­ві з власної винахі­дли­вості і з чу­десної без­коне­чної гри, яка зветься «жи­т­тям».

4.