Лексикон націоналіста та інші есеї

То­го дня ми ще за­йшли на ве­че­рю до яко­гось бу­ндю­чно­го ресторану на поча­тку вули­ці Горь­ко­го, де замови­ли не­бу­вале у на­ших краях напів­со­ло­д­ке кі­прське вино і якийсь харч; нам бу­ло знову добре, як і два роки то­му, мовби ні­ко­го й не вига­ня­ли з вузів, не зраджу­вали, не су­ди­ли; ми бу­ли знову по­брати­мами-по-сестрами, однією роди­ною, зграєю, поко­том.

По­тім ми електри­ч­кою поверну­ли­ся в Оле­гів посьо­лок, по­проси­ли­ся на ні­ч­ліг до сі­льської ха­ти, Га­ля зразу ж засну­ла, а ми ще дов­го си­діли під ха­тою, ку­ри­ли паску­дні совє­тські ци­га­рки, слу­ха­ли сю­рко­ті­н­ня ци­кад і ди­ви­ли­ся на зорі. Ми май­же не роз­мовля­ли, бо все, що мо­гли, вже пере­бала­кали, а ре­шта бу­ла зроз­уміла й без слів.

Олег поверну­вся з війська на­при­кі­нці 1974-го, якийсь час був ко­ло бать­ків у Ти­смени­ці, але не­вдовзі при­би­вся до Львова, де зна­йшов ся­кий-та­кий при­тулок у моє­му новонабу­то­му поме­шкан­ні на тій же Кавалерійській. Поме­шка­н­ня, власти­во, бу­ло старим — правди­ва «ру­дера», як ка­жуть львів’яни: кі­мната з ку­хнею без вигод, із водо­гоном на вули­ці і вби­ральнею в глиби­ні по­двір’я. Ми жи­ли там з бать­ками май­же двад­цять років, поки вони сумлін­но, як ти­ся­чі інших совє­тських гра­ж­дан, очі­ку­вали у квартирній черзі на «полі­п­ше­н­ня жи­тло­вих умов». У 1974-му вони та­ки доче­кали­ся, не без певних корупційних зусиль, ново­го поме­шка­н­ня на Науковій, а мені, на той час уже повно­лі­т­ньо­му і «пра­цю­ю­чо­му», ли­ши­ли стару ру­деру.

Воло­ді­ти у 20 років власним поме­шка­н­ням — це неабияке ща­стя, але й неабиякий ви­клик. Особли­во ко­ли маєш бага­то друзів і всі вони генії, і всі радо при­ходять до те­бе у будь-який час дня і ночі зі свої­ми ві­ршами, пісня­ми, карти­нами, подругами і пля­шками. Ми жи­ли ду­же бі­дно і ча­сто впро­го­лодь, хоча й му­си­ли час до ча­су десь під­пра­цьовувати («від­мі­ча­ти» тру­дову кни­жку), щоб не по­трапи­ти до совє­тської бу­це­га­рні за «дармоїдство». На ща­стя, ми мали друзів і подруг, у яких завжди мо­гли піджи­ви­ти­ся і до яких навідували­ся за певним графі­ком — щоб не зло­вживати. Ми ні­ко­ли ні в ко­го не брали гро­шей, але радо при­ймали та­рі­лку борщу, ми­ску ка­ші, канап­ку з си­ром, ча­шку ге­рбати, а як­що по­ща­стить, то й ке­лих до­ма­шньої нали­вки.

Олег був у цьо­му пла­ні непереверше­ний: із ча­рі­вністю зубо­жі­ло­го ари­стократа він запи­тував знайо­мих по теле­фону, ні­би зовсім між іншим, чи в них не зна­йдеться, бу­ва, ча­шки чаю, — Га­ля Чу­бай нази­вала це геніальним ри­мейком кла­си­чної украї­нської при­казки: «Ті­тонько, дайте води напи­ти­ся, бо так їсти хоче­ться, що й пере­ночу­вати ні­де».

Мені бу­ло, звісно, ле­г­ше, бо я мав бать­ків на другому кі­нці міста, яких завжди мо­ж­на бу­ло від­ві­дати й принагідно в них пере­ку­си­ти, але робив я це рі­д­ко, бо за га­строномі­чну приє­мність доводи­ло­ся роз­пла­чу­вати­ся ду­ше­вни­ми му­ками — від­повід­ати на їхні запи­та­н­ня про жит­тє­ві пла­ни, яких я на­справді не мав, і ви­слу­ховувати докори з приводу сво­го без­си­стемно­го й без­ала­бе­рно­го жи­т­тя, яко­го я не зби­рався зміню­вати.

Ті роки бу­ли, однак, най­продукти­вні­ши­ми у моє­му жит­ті і так само, при­пу­скаю, в Оле­гово­му. Ми жи­ли сьо­годні­шнім днем, не пере­ймаю­чись завтра­шнім; ко­жен день ставав своєрідним перформенсом, ми­сте­цькою ім­провіза­ці­єю. Певен дух то­го ча­су, га­даю, від­би­вся в піснях Морозова, в моїх оповіда­н­нях, у маля­рстві Коха-Кау­фмана-Юзе­фі­ва-Кри­цько­го-Гом­зи-Ши­міна — хло­пців з учи­ли­ща імені Тру­ша, яких за­провадив до моєї робі­т­ні їхній ви­кла­дач Ро­ман Без­палків. А та­кож, хоч як парадоксально, — в Оле­гово­му поза­ча­сово­му й понад­просторово­му ци­клі «Зи­ма у Ти­смени­ці», з яко­го ми зроби­ли га­рну сам­ви­давну кни­же­ч­ку, про­ілюстровану Юрком Кохом, і з ві­ршів якої Ві­ктор Морозов зробив кі­лька фа­нтасти­чних пісень, зокрема й своєрідний саркасти­чно-стої­чний гімн на­шо­го поко­лі­н­ня гомо­лю­денсів: «Бийся го­ло­вою об лід!… Проби­вайся! Ви­би­вайся! І ти поба­чиш прекрасний, прекрасний, шалений світ!..»