На футбольних меридіанах

Між іншим, в цій зустрічі захисники господарів поля, коли їм ставало скрутно, часто відпасовували м’яч своєму воротареві. І дивна річ, глядачі вітали дружними оплесками такий прийом. Адже на наших стадіонах, і зокрема в Києві, такі дії глядачами, м’яко кажучи, не схвалюються. Мені здається, що це неправильно. З воротарем, звичайно граєш не тому, що тобі так хочеться, а тому, що так потрібно зробити. Це ефективний засіб ліквідації важкого становища на своєму штрафному майданчику. І ми позаздрили арабським футболістам, які при відкиданні м’яча зустрічають схвалення з боку своїх прихильників.

Хоч ми були в Єгипті лише кілька днів, туга за домом давала себе знати. Вже набридло нам і пекуче сонце, ситі були ми по горло і місцевою екзотикою. Але попереду – більша частина подорожі.

Ще одну гру ми провели в Порт-Саїді проти місцевої збірної (1:1). А потім поїхали кататись по Суецькому каналу. І раптом – приємний сюрприз. Тут ми побачили радянські пароплави. Ми почали кричати, розмахувати руками, щоб привернути до себе увагу моряків. На душі стало трохи легше від цієї зустрічі з рідними на чужій землі.

Повернувшись до Каїра, ми почали готуватись в дорогу. Тепер вона лежала на Судан, куди треба було перелетіти через Сахару.

Це був нудний політ. Під нами пропливала мертва жовта земля, помережена тоненькими ниточками доріг. Але рідко на них можна було помітити чорну цяточку – людину. Інколи навіть здавалося, що під нами не твердий грунт, а застиглі, наче в безвітря, водні простори – нескінченний піщаний океан. І ми бачили, що справжнє життя існує тільки там, куди сягає живлюче дихання Нілу. А ті з фелахів, які вимушені жити вдалині від нього, десятим потом здобувають собі засоби існування. Це, очевидно, друга причина (перша, безумовно, – соціальні відносини), яка зумовлює такий низький життєвий рівень місцевого трудящого населення.

Та, мабуть, ще разючіша бідність простих суданців. Ця країна ще зовсім недавно була колонією і, отже, жертвою капіталістичного розбою. Чи треба було дивуватись, коли на наших очах розлючені суданці вщент розбивали пам’ятники різних англійських діячів, тих, що були втіленням поневолення!

На хартумському аеродромі нас знову чекала гостинна зустріч. Тут зібралося чимало газетярів, військових, спортивних діячів, які прийшли, щоб привітати посланців СРСР, перших у їхній країні футболістів з далекого Києва. Крім того, нас тут чекала ще… п’ятдесятиградусна спека. Тепер Єгипет здавався нам досить прохолодним краєм, і ми просто не уявляли, як будемо грати. На сонці можна було буквально зваритись. Пізніше ми провели «науковий дослід» – поклали на землю яйце, і воно через кілька хвилин стало крутим. Навіть місцеві жителі погано витримують таку спеку, тому від 13-ї до 17-ї години життя в Судані завмирає: всі ховаються в приміщеннях, робота часто припиняється. Тепер легко зрозуміти наш настрій, коли нам сповістили, що гра призначена на 15-ту годину. Дуже незручний час, але виходу не було. Справа в тому, що тут рано заходить сонце і одразу після цього настає темрява. Грати стає неможливо. А електричного світла на стадіоні, як і в Єгипті, нема.

Про інтерес до нашого матчу судити можна з того, що за дві години до його початку трибуни стадіону були вщерть за-повнені нетерплячими любителями футбола. Ми зрозуміли, що повинні показати красивий футбол, але не знали, чи вистачить на це сил. Термометр відзначає 45 градусів.

Звичайно, гравці команди «Аль-Морада» мали через це серйозну фору. Вони і скористались з цього, повели рахунок. Шістдесята хвилина матчу, тобто остання (час гри був скорочений) вже розпочалась, а перевага на боці хартумців – 3:2. І тут відбулось те, про що газети пізніше писали, як про надзвичайно рідкісне видовище.

Ми подавали кутовий удар і на штрафному майданчику «Аль-Моради» раптом опинився наш центральний захисник Віталій Голубєв. Він прийняв м’яч, стоячи спиною до воріт суперника, і, падаючи на спину, з такою силою послав його «ножицями» в сітку, що воротар не встиг навіть поворухнутись. «Такого, – писали газети, – ми ще не бачили». Скажемо чесно: ми, динамівці, теж не бачили такого з боку лідера нашого захисту.

Після цього ми провели за короткий строк ще три матчі. Футболістів «Маріх» перемогли з рахунком 5:3, «Аль-Хілала» – 4:1 і команді міста Вад-Медані забили п’ять м’ячів, пропустивши в свої ворота тільки один. Ці перемоги були легкими. Але такі переконливі рахунки не збентежили суданців. Вони гадали, що зможуть взяти в нас реванш. Та «ліміт» наших ігор був вичерпаний, і питання про можливий реванш довелось відкласти на майбутнє, коли динамівцям Києва доведеться знову зустрітись у спортивній боротьбі з футболістами Судану.