На футбольних меридіанах

Хоч місцевий футбол за своїм класом, безумовно, залишає бажати кращого і явно поступається перед єгипетським, але це анітрохи не впливає на любов до нього з боку всіх верств населення. В Судані захоплюються футболом і старі й малі. За поле їм править кожний вільний клаптик землі. Юнаки грають з м’ячем навіть у спеку, коли це здається просто неможливим. Не дивно, що в них часто трапляються сонячні удари. Між іншим, кілька таких випадків було і на наших матчах, так що лікар, який нас супроводив, мав «понадпланову» практику.

Дні, проведені в Судані, залишили в нас яскраві спогади. Нас зустріли тут як найдорожчих гостей, кожен клуб прагнув влаштувати для нас прийом. І ми, так би мовити, переходили з рук у руки. Як правило, після кожного такого прийому ми ставали глядачами концертів. Національні пісні і танці – незабутні. Особливо запам’ятався мені один танцюрист, який з коров’ячими рогами на голові і з дзвониками на ногах, з обличчям, розмальованим яскравими фарбами, виконував надзвичайно екзотичний танок одного з місцевих племен. Викликала захоплення його ритміка, вміння контролювати рух майже кожного м’яза свого тіла.

Після короткого відпочинку українські футболісти полетіли далі – в столицю Ефіопії Аддіс-Абебу. І знову інший клімат. Тепер ми перебували на висоті 2500 метрів над рівнем моря. Довелось дихати дуже розрідженим повітрям, в якому на сорок процентів менше кисню, ніж у нашому. Смішно було дивитись, як здорові хлопці, справжні атлети, інколи нахиляються над кисневими подушками. Але без них було важко: ми задихались. Звичайно, такий клімат нам не дуже сподобався.

Не сподобався і стадіон. Він мало чим нагадував наші красиві і зручні спортивні бази. Просто голий майданчик, огороджений парканом. А до того ж напередодні нашого приїзду тут відбулися чи то парад, чи то якісь маневри, і коні та колеса гармат так потолочили поле, що воно наче вкрилося глибокими зморшками. Навіть найбільш врівноважений серед нас, захисник Володимир Єрохін, розвів руками і вилаявся:

– Чортзна-що! Ну як його тут грати?

– Нічого, – втішав його Віталій Голубєв, – викрутимося. Під суданським сонечком було важче.

Аддіс-Абеба, хоч і столичне місто, але має досить провінціальний вигляд. Воно мале і непривабливе. Будинки невеличкі. Місцеве населення живе вкрай бідно. Але злиднів під час нашої подорожі ми бачили багато. Новим для нас була надзвичайно велика кількість хворих і жебраків. Не менше ми були здивовані тим, що рекордним показником для абіссінської корови є півтора літра молока на день.

З спортивної точки зору наше перебування в Ефіопії було нецікавим. Ми не зустріли тут серйозного опору. Щоправда, дві зустрічі дали нам тільки нічийний результат. Але пояснюється це тим, що ми були вкрай виснажені попередніми іграми і, крім того, чимало наших гравців зазнали травм. Отже, не було рації рискувати.

Свою останню гру ми провели першого січня 1959 року. Водночас це була і наша перша гра нового спортивного сезону. Перемогли ми команду міста Діредави з рахунком 3:1. Але радості від перемоги не відчули. Найкращою нагородою за цей матч були б квитки на літак, який негайно переніс би нас додому – до наших сімей, ялинок, снігу. Але треба було ще повернутись до Єгипту і тільки там сісти на пароплав «Победа».

Так ми і зробили. А через кілька днів пришвартувались в Одесі…

13

Весь п’ятдесят дев’ятий рік я провів в основному вдома. Наша команда увійшла в смугу невдач, динамівці зазнавали однієї поразки за другою. На душі було важко. Але затяжний процес невдач був закономірним. «Старі» гравці залишили команду, а молоді ще не обстрілялися. Вже було ясно, що Валерій Лобановський от-от заграє на повну силу, подавав надії молодий, енергійний Олег Базилевич, розкривав повністю свої можливості наш центральний нападаючий Віктор Каневський, шукав свого місця Андрій Біба. Ми знали: невдачі динамівців тимчасові, настане день і прийде свято й на нашу вулицю. Але потрібен був певний час для становлення нового складу команди, а саме його й бракувало: черговий чемпіонат країни був у розпалі, отже, перебудовуватись доводилося на ходу.

Крім того, була ще одна причина, яка дуже негативно позначалась на наших результатах. Після поїздки по Африці команда як слід не відпочила, одразу включилася в нові тренування. Гравці фізично виснажились, до того ж багато хто зазнав серйозних травм.

Почував і я себе не в гуморі. Було сумно від того, що мої товариші по команді, з якими я вже провів стільки ігор, з якими доводилось пліч-о-пліч грати на футбольних полях і до яких звик, наче до рідних, один за одним сходили з поля, назавжди залишали свої постійні місця в команді.