На футбольних меридіанах

Від нас пішли старий футбольний «зубр» Сергій Коршунов, який досить вдало замінив на посту лідера форвардів Андрія Зазроєва; перейшов на тренерську роботу Віктор Терентьєв; втрачав бойову форму веселий і невтомний Георгій Граматикопуло; дедалі частіше скаржився на серце Михайло Коман, сама присутність якого в лінії нападу вселяла в хлопців упевненість; важче ставало грати Тиберію Поповичу – «залізному» захисникові «Динамо». Надовго вибув з гри через хворобу і рвучкий Іван Диковець, а Віктор Фомін, якого кияни стільки років бачили на лівому краї, помітно втратив швидкість.

Одне слово, рідшали бойові ряди команди. І тільки той, кому в житті доводилося назавжди розлучатися з перевіреними спортивними соратниками, може зрозуміти настрій ветеранів колективу, які ще залишалися в строю. А їх, між іншим, було вже дуже мало – воротар Олег Макаров, захисники Володимир Єрохін і Віталій Голубєв, нападаючий Віктор Каневський.

Звичайно, ми не занепадали духом, працювали дуже багато, прагнули якомога скоріше налагодити взаємодію всіх ліній. І я відчув відносний спокій лише тоді, коли зрозумів, що з новим півзахисником Василем Турянчиком (він перейшов до нас з ужгородського «Спартака» разом з воротарем Андрієм Гаваші і Йосипом Сабо) ми зігралися і можемо дозволити собі розкіш виступати чотирма захисниками і шістьма нападаючими.

Але недоліків у колективі було ще багато, і перший круг чемпіонату ми провели надзвичайно погано. Деякі скептики, які завжди поспішають з висновками, вже склали негативну думку про київське «Динамо»: команді, мовляв, не під силу вийти з цього прориву. Та ми відчували, як наші ланки наливаються новою силою і якщо на першому етапі чемпіонату деяка розгубленість ще мала місце, то вже в другому крузі ми були впевнені, що незабаром виправимось.

Рік був важкий. Так завжди трапляється, коли в короткий строк треба провести майже повне оновлення колективу. І можна тільки радіти, що динамівці так швидко це зробили. Адже інші команди, які опинилися в нашому становищі («Шахтар», московський «Спартак»), все ще продовжують оновлюватись. В усякому разі, в останньому чемпіонаті країни 1960 року вони грали набагато слабше, ніж в усі попередні роки.

З матчів, зіграних у 1959 році динамівцями Києва, мені особливо запам’ятався той, в якому ми зустрілись з футболістами англійського клубу «Тоттенхем Хотспур». Це – професіональна команда, яка славиться на своїй батьківщині. В особі англійців ми побачили надзвичайно сильних суперників. А запам’ятався мені цей матч з двох причин. Насамперед в ньому динамівці довели, що починають входити в свою звичайну форму і не за горами той час, коли вони знову порадують своїх прихильників. По-друге, ми дечого навчились у гостей, а це завжди цінно.

Нам дуже сподобались їх тренування, які проходять у формі веселих ігор, зовні навіть пустотливих. «Верхова їзда» футболістів одного на одному, з обов’язковим завданням подолати певну відстань якомога швидше, чудово розвиває м’язи ніг і виховує витривалість. Численні силові вправи гостей були спрямовані на підвищення загальної фізичної підготовки. Жонглювання м’ячем обов’язкове для кожного члена команди. І користь його зрозуміла. А щодо самої гри, то англійці продемонстрували вміння «працювати» колективно, їхня техніка дозволяє вести боротьбу на високій швидкості при низькому проценті втрат м’яча. Нарешті ми побачили, що вони навчились буквально грудьми захищати недоторканність своїх воріт. Це стосується і воротаря, і захисників. Ми дістали предметний урок і зробили висновок, що англійці внесли в національний футбол чимало новин, характерних для передового футбола, і є серйозними претендентами на світову першість.

Природно, по одній лише зустрічі я не міг би робити такого сміливого висновку. Але я бачив гру англійців у Києві, в Швеції, в Москві, і, нарешті, у них вдома. І всі спостереження наводили на думку, що англійські футболісти стають дедалі сильнішими.

На мене чекало в той важкий рік ще одне випробування – наближався фінал розиграшу Кубка Європи. Навряд чи варто переказувати, як саме ми готувались до свого другого (після чемпіонату світу) великого іспиту. Читачів цієї книжки я можу лише запевнити, що збірна доклала усіх зусиль, щоб зустріти час вирішальних футбольних баталій у всеозброєнні.

Після шведської поразки і за кордоном, і в нашій країні в багатьох склалося враження, що радянські футболісти не здатні вести серйозну боротьбу за перші місця на міжнародній арені. Мельбурнський успіх тепер ладні були вважати щасливим винятком. Таке ставлення до нашого футбола, природно, було образливим, і ми палко мріяли повернути йому повагу, якою він користувався раніше, примусити скептиків прикусити язика. А зробити це можна було тільки одним – переконливою перемогою, хоч на нашому шляху були дуже сильні суперники: югослави, французи, угорці та інші. З ким із них доведеться боротись, ми не знали і готувались до найважчого.