На футбольних меридіанах

Наша молодь явно обігралась. Колектив згуртувався. Крім того, ми розуміли: можливості провідних гравців команди розкрилися ще далеко не повною мірою. Отже, була перспектива. І ще на початку 1961 року слова «золоті медалі», «чемпіони», «перше місце» дедалі частіше можна було почути від тренерів і гравців київського «Динамо».

Ні, то не було зарозумілістю і нескромністю, а лише проявом відчуття справжньої сили колективу, який мав уже два майже рівноцінні склади і був здатний вести спортивну боротьбу в найсучаснішому стилі. Але ми розуміли, що від задуму до його здійснення дуже велика дистанція, що попереду в нас важкі «бої». Мрія була надто сміливою, але все ж реальною. І ми приступили до праці з піднесенням.

Вбачаючи головного свого суперника в московському «Торпедо», ми прийняли, так би мовити, план-мінімум: не дати торпедівцям так «одірватись» від нас, щоб позбавити нас можливості наздогнати цю дуже сильну команду в фінальних іграх. Нас тільки непокоїло, що надовго вийшов з ладу центральний захисник Василь Турянчик, який тяжко захворів. Не ясно ще було, чи гратиме за нас Володимир Щегольков, якого керівники «Динамо» запросили до команди з одеського «Чорноморця». Щоправда, до нас надійшло поповнення для лінії захисту в особі Миколи Кольцова, який раніше грав за «Крила Рад», і колишнього захисника ЦСКА Віталія ІДербакова. Проте ми не знали, як саме проявлять себе на полі ці гравці, тим більше, що Кольцов мав стати в центрі оборони. Одне слово становище в лінії захисту серйозно непокоїло всіх нас, але бачачи, з яким піднесенням нові члени колективу приступили до тренувань, ми поступово повірили, що все буде гаразд.

Підготовка до нового чемпіонату країни проходила дуже напружено. Всю зиму ми займались важкою атлетикою, плавали у басейні, бігали на ковзанах і лижах, чимало часу присвятили спортивній гімнастиці і акробатиці, грали у волейбол і баскетбол. Допоміжні види спорту конче необхідні кожному футболістові, якщо він бажає досягти високої фізичної форми і зберегти її протягом усього сезону. Адже чемпіонат СРСР недарма називають «футбольним марафоном». Кожна гра – перевірка і фізичного стану, і нервового. Досить нагадати, що за одну гру футболіст інколи втрачає кілька кілограмів ваги. І оскільки матчі мали тривати з квітня до пізньої осені, легко зрозуміти, який «глибокий» фундамент треба було закласти протягом зимово-весняного періоду. Без досягнення відмінної витривалості не могло бути й мови про здійснення наміченого командою плану.

Отже ми працювали, не шкодуючи сил. Спершу гра з м’ячем забирала відносно мало часу, більше уваги приділялось фізичній підготовці. І лише поступово перенесли центр ваги на самий футбол. Завершили ми підготовчий період у братній Польщі, де вдало провели кілька товариських матчів.

Динамівці Києва повернулись на Батьківщину сповнені палкого бажання негайно поринути в спортивну боротьбу. Але, природно, ми своїми планами ні з ким не ділилися, бо вважали це нескромним. Сподівалися, що наші ігри самі покажуть, на що ми претендуємо.

Тим часом на чемпіонаті склалась досить важка ситуація. Знову ми були з своїм головним суперником, «Торпедо», в різних підгрупах і тому могли вести лише заочне змагання. Динамівці знали, що ця команда гратиме добре і набере в попередніх іграх чимало очок. Завдання полягало в тому, щоб різниця в балансі москвичів і киян не перевищувала З–4 очок. В цьому випадку, зустрічаючись у фіналі з автозаводцями, ми мали б змогу наздогнати їх. А що перемогти автозаводців під силу нашій команді, розуміли вже всі.

Ускладнювала боротьбу і та обставина, що в чемпіонат з дуже серйозними намірами вступали також спартаківці, залізничники столиці і насамперед, команда ЦСКА, в ряди якої влились сильні футболісти з різних клубів, зокрема – Валентин Бубукін і Юрій Ковальов. Не можна було також скинути з рахівниць тбіліських динамівців, їх московських одноклубників, армійців Ростова та деякі інші команди. Всі вони досить сильні і претендували на почесне місце в чемпіонаті.

І ось черговий чемпіонат країни, якому судилося стати історичним для киян, розпочався.

17

Восьме квітня 1961 року. Соковито зеленіє газон стадіону імені М. С. Хрущова. Його заливають потоки яскравого сонячного світла. Гуде, наче велетенський вулик, наш стадіон. Шовкові прапори тріпотять на весняному вітрі. Гримить музика. Вона бадьорить, вона ще більше підносить і без того святковий настрій. Перший день кожного чемпіонату – це завжди свято для футболістів і болільників.

А сьогоднішній матч має ще одну особливість. Редакція газети «Вечірній Київ» призначила приз тому, хто першим відкриє рахунок. Ми граємо з ленінградським «Зенітом», і, хоч його гравці – мої колишні земляки, мені дуже хочеться, щоб саме ми відкрили рахунок і тим самим повели наступ на омріяний титул.