На футбольних меридіанах

Становище на чемпіонаті ставало дедалі напруженішим. Нам буквально наступали на п’яти кілька команд – ЦСКА, «Спартак», «Авангард», «Нафтовик» і «Пахтакор». Різниця в очках була мінімальною – одне або два. На зборах динамівці говорили, що треба тепер не тільки не допускати справу до поразок, але й звести до мінімуму навіть нічиї. Кожне очко ставало дорогоцінним. І колектив узяв себе в руки. Дві поразки підряд відіграли роль холодного душу після успіхів в перших п’яти турах. Все ще рівняючись в основному на «Торпедо», ми хотіли зберегти хоч би «пристойну» відстань у два очка.

Очевидно, про це ж мріяли і автозаводці. Вони хоч і здобували перемоги, але надто вже важко. В усякому разі там, де можна було чекати від них розгромних рахунків, автозаводці задовольнялись скромною перевагою в один гол. Таких перемог у першій половині відбіркових ігор у них було аж п’ять. Ми дивувалися з цього, думали, що москвичі зберігають сили для фінальної частини першості країни. Але все частіше спадало на думку, що у торішніх чемпіонів країни не все гаразд. Якщо так, то в розподілі сил на всесоюзній футбольній арені відбулись приємні для нас зміни. Проте остаточно можна було б упевнитись в цьому лише після безпосередньої зустрічі з лідером першої підгрупи.

У двох наступних турах нам вдалося добитись перемог, завдяки чому дистанція між нами і автозаводцями скоротилась до одного очка, бо вони зіграли внічию з армійцями Ростова. Столичні армійці здобули в чотирьох іграх вісім очок і, кажучи образно, ми відчували їхній подих на своїй потилиці. Ще на крок позаду йшов грізний «Спартак», який і досі шукав найефективнішого варіанту основного складу. На одному рівні з ним був і «Авангард». Він вражав усіх стабільністю своїх результатів. Отже команди йшли плече в плече, і кожну мить будь-яка з них могла не тільки наздогнати, але й випередити нас. Так і закінчились перші десять турів – половина дистанції попередніх ігор. «Торпедо» – 17 очок, «Динамо» (Київ) – 15, «Авангард» – 15, ЦСКА – 14 і «Спартак» – 13 очок.

Найцікавішою грою в останніх турах був наш матч з ЦСКА. В цій грі обидві команди доклали чимало зусиль, щоб здобути перемогу, але погодились на тому, що записали в свій актив лише по одному очку. Про гостроту боротьби свідчить той факт, що протягом одного матчу двічі призначались пенальті – в наші і армійські ворота. І в обох випадках воротарі парирували удари. Таке трапляється нечасто.

Здавалось, ми виконали своє завдання, не дали автозаводцям набагато випередити себе. Але вже початок другої половини попередніх ігор вніс істотні зміни в становище на чемпіонаті. Торпедівці, нарешті, розігрались, а ми знизили темпи просування вперед. У трьох турах вони взяли шість очок, а ми тільки чотири. Інтервал збільшився, але наш настрій залишався бойовим.

Запам’ятався матч з московським «Спартаком». Ми його виграли з таким же рахунком, з яким програли в Москві – 2:0. Але не це головне. Я надовго запам’ятав голи, забиті Каневським. Таку майстерність демонструє далеко не кожний форвард, навіть з числа членів збірної команди СРСР.

В першому випадку Каневський одержав м’яч в зоні правого півсереднього. До воріт було метрів 25. Підхопивши м’яч лівою ногою, він з блискавичною швидкістю перекинув його на праву і заніс її для удару.

Воротар Івакін зреагував правильно і кинувся в правий кут воріт, розуміючи, що тільки туди і може з такого положення бити наш нападаючий. А Каневський все ж зробив інше: з дивовижною силою послав м’яч у лівий кут. Все це було пророблено так швидко, що захист спартаківців Москви не встиг навіть збагнути, що сталося.

В другому випадку півзахисник Володимир Ануфрієнко дав Каневському м’яч у розріз між двома захисниками по місцю центрального нападаючого. Віктор рвонувся до м’яча, а з двох боків до нього кинулись захисники. Здавалось, йому не дотягнутись до м’яча. Але в якусь невловиму мить, може в десяту частку секунди, нога Віктора першою торкнулась м’яча. Івакін тільки провів його очима.

Звідси можна зробити висновок. Для нападаючого дуже важливо до останньої можливості боротись за кожний м’яч. Навіть тоді, коли створюється враження, що ситуація програна. А ми ще нерідко стаємо свідками протилежного. Команда розіграла комбінацію, витратила на неї певні сили. Коли ж наближається завершальна фаза атаки, досить одному з гравців дещо неточно віддати м’яч партнерові, і той уже розводить руками: мовляв, ну як грати, як забивати голи, коли м’яч іде повз мене? Невже мені бігти за ним? І зусилля колективу витрачаються марно.

Класичний приклад розиграшу стандартного положення (він зайвий раз доводить доцільність цих положень) трапився в матчі проти «Молдови».