Острів злочинців

– Авжеж. В мене немає ніякої причини критися з тим, хто я такий, немає й причини соромитися свого імені й фа­ху. Однак мені зовсім не до вподоби, коли хтось зловживає моєю довірою й нишпорить по моїх кишенях.

– Але я вже знаю тепер, що ви не той, за кого я вас мала.

– Це мене дуже тішить. І може, я нарешті дізнаюся, чого ви ставилися до мене так негречно, чому стежили за мною в лісі? Наслідки були для вас дуже неприємні.

Дівчина тихенько засмі­ялася.

– Нічого я вам не ска­жу. Хіба що…

– Хіба що… – підхо­пив я.

– Ви скажете мені, тільки щиро, навіщо сюди приїхали.

– Відпочивати. В мене відпустка.

Вона знову засміялася.

– Відпочивати? Сюди? Ніхто ніколи не приїздить сюди відпочивати. Недале­ко звідси є гарний, відомий на всю Польщу курорт, тож який сенс відпочивати тут, де навіть немає при­стойного пляжу.

– Таж не я один на­думав провести тут відпу­стку. Сьогодні приїхав, на­приклад, якийсь пан Ка-роль, він поставив свого на-мета в таборі антропологів.

– Пан Кароль? Хто він такий? – занепокоїлася дівчина.

– Детектив.

– Навіщо ото вигадувати? Який детектив?

– А цього я вже не знаю. Коли він прийшов знайоми­тися, панна Залічка, ота худенька дівчина-антрополог із кісками, вигукнула: «А, знаю, ви, мабуть, той детектив, на якого ми чекали». Правда, пан Кароль заперечував, – пев­не, не хотів себе виказувати.

– Он воно що? – пробурмотіла дівчина. – Ті антропо­логи зовсім не такі безневинні, як мені здавалося. Виклика­ли детектива! Навіщо?

– Чи я знаю? Ви ж тутешня, то й повинні краще за мене знати, чи сталося тут щось таке, аби треба було ви­кликати детектива.

Дівчина мовчала, і я повів далі:

– То не диво, що приїхав детектив. Я пробув тут не­довго, а вже помітив стільки всякого підозрілого, що його годі пояснити й цілій армії детективів.

– Що ж такого підозрілого ви помітили? – глузливо спитала дівчина.

– Я вам зараз перелічу. Насамперед – браконьєри. Хтось тут полює на сарн в заборонений час. Ми з гарцера-ми знайшли вбиту сарну в кущах на військовому кладовищі.

– Згода. Браконьєри. Справді, хтось тут полює й тоді, коли полювання заборонено. Міліція вже двічі робила обла­ви, та нікого не впіймала. І коли хочете знати, чому я не погодилася лишитися тут сама, поки ви підете по машину, то можу тепер признатися: я боялася браконьєрів. Останнім часом лісом вештаються якісь непевні люди. Мені здавалося, що ви один з них.

– Ви помилились. Але слухайте далі: якось увечері я плив Віслою і, трохи загаявшись біля острова, побачив, як бакенщик засвічував червоні й зелені вогники на річкових бакенах.

– Це мій батько, – сказала дівчина.

– Нараз з острова почувся вигук: «Ба-ра-баш!» Тоді ваш батько ухопив сокиру, яка була в нього в човні, доплив до острова, скочив на берег і побіг у хащі такий лютий, наче збирався когось убити.

Вона зітхнула.

– Батько скаржився мені, що хтось щовечора переслі­дує його криком: «Ба-ра-баш». Це страшенно дратує батька, бо, на його думку, з нього глузують. Як відомо, на цьому острові скінчив своє життя Барабаш, ватажок місцевої зграї. Хтось удає з себе Барабашевого духа, і через те батько лю­тує. Я двічі чекала до ночі на острові, аби побачити, хто це виробляє, але нікого там не було. І тоді, як ви ночували на острові, ніхто не кричав.

– Може, я налякав того жартівника? Бо на мене ви ж не подумали такого?

– Ні. Невідомий кричав на острові й тоді, як ви ночу­вали там, де колись була Габрищакова сторожка. Не могли ж ви бути водночас на острові і нагорі в лісі.

– То ви за мною стежили і там? Врешті, тоді теж мою увагу привернули підозрілі речі. Спершу мій намет обложи­ли два скажених пси.

– Не скажені, прошу так не казати, – відповіла дівчи­на. – Це були мої дві вівчарки. Коли я вночі блукаю лісом, вони завжди зі мною. З ними мені нічого не страшно. Я пішла аж до яру, бо цікава була, що то за чоловік надумав оселитися саме в тому місці.

– І ви тоді посвистом покликали псів…

– Я не хотіла, щоб вони вас покусали.

– А трохи згодом лісовою дорогою двічі проїхав вели­кий чорний лімузин. Спершу з темними фарами, а потім із засвіченими.

– Світло між дерев я бачила, але гадала, що це ви га­саєте на своїй потворній машині. Яка ж та машина була на вигляд?

– Велика, чорна, схожа на рибину чи на птаха. Амери­канський «сухопутний крейсер».

– Таку машину я бачила вчора в Цехоцінку. Вона стояла в паркінгу біля фонтана, що схожий на великий гриб.

– Коли це та сама машина і коли вона справді стоїть у паркінгу, то тут немає, мабуть, нічого підозрілого. Якийсь собі турист відпочиває в Цехоцінку і час від часу вирушає в екскурсії по довколишніх місцях. Тої ночі він, очевидно, збився з дороги в лісі та й заїхав у яр.

– А чого ж він їхав, не засвічуючи фар, коли він справ­ді, як ви кажете, збився з дороги в лісі? Якщо людина вночі зважується в лісі вимикати фари, то це перша ознака, що вона досконально орієнтується в цій місцевості. Ба навіть може їздити, заплющивши очі.

Я нічого не відповів. Дівчина безперечно мала слушність. «Завтра поїду до Цехоцінка, – подумав я. – Може, там іще стоїть той чорний «крейсер», і я довідаюся, кому він на­лежить».

Та вголос сказав: