Острів злочинців

– Ваш план нічого не вартий, через те вам і не пощасти­ло нікого спровокувати. Жодного шансу знайти Дунінові колекції у вас немає.

– Шансів у мене тепер стільки, скільки було й раніше. Мій план, прошу пані, – це звичайний клаптик паперу, на якому колись у кав'ярні мій приятель накреслив цю місце­вість, щоб мені не довелося весь час усіх розпитувати. На плані не зазначено, де сховані речі Дуніна. Не зазначено з тієї простої причини, що мій приятель не мав уявлення, де їх шукати. Візьміть, будь ласка, план і переконайтеся в цьому самі, – я дістав із кишені піджака план і подав його дівчині.

Я приїхав сюди й залишуся тут, хоч ви й хотіли б позбутися мене. А вирішив я лишитися, бо ви дуже заці­кавлені в тому, аби я поїхав. Чи у вас нечисте сумління? І ви боїтеся, що я випадково можу натрапити на сліди того, що має бути приховане?

– Дурниці, ф'юїть, – свиснула дівчина. – Мене не ці­кавить, що ви робитимете.

Я хотів їй гостро відповісти, та спершу ще спитав:

– Чи голоси тих чоловіків, що проходили повз шопу, вам знайомі? Хоч один?

– Ні, – буркнула дівчина.

– Дякую за інформацію, – глузливо сказав я. – Ви страшенно мила й ввічлива. Така мила й ввічлива, що мені аж шкода, що ви звихнули тільки ногу, а не язика.

Після цього ми не промовили одне до одного ані слова. Я нагорнув на себе трохи сіна і спробував заснути. Дівчина лежала біля мене, її віддих лоскотав мені щоку. Що казати, в моєму тоненькому плащі їй було холодно, але мені й на думку не спало позичити їй піджака.

Спав я міцно й прокинувся о дев'ятій ранку. Дівчини на горищі я не побачив, драбину було спущено додолу. В ногах у мене лежав план, якого вчора я віддав Ганці.

На звороті плану дівчина написала:

«Ви дурний і наївний. Ноги я не звихнула, а хотіла просто довідатися, хто ви такий і навіщо сюди приїхали. Тепер я все знаю, прощавайте. Плащ поверну вам най­ближчим часом».

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Рибалка на ім'я Скалбана. – Щука. – Скалбана запро­шує до себе. – Колодязь із кістяками. – Білі плями на карті.

– Раси й расисти. – Дріопітек, або людиноподібна прамавпа. – Чи підозрівати Ганку? – В пошуках чорного лімузина. – Ганчине зізнання. – Сльози.

– Що з вами сталося, пане Томашу? – привітала ме­не Залічка, коли вранці я з'явився над Віслою біля свого намету. – Страшенно я за вами скучила. Вас не було ці­лу ніч!

Я сумно похилив голову.

– Заблукав у лісі. Ночував у якійсь старій, напівзруйнованій шопі.

– Боже милостивий! – вигукнула вона. – Це ж дуже небезпечно.

Заліччин галас привернув до мене увагу всіх членів експедиції, що саме збиралися йти на розкопки. Молоді ан­тропологи глузливо дивилися на мене, обмінюючись глум­ливими зауваженнями на мою адресу. Тільки пан Кароль, якого виманив з намету жалісливий зойк дівчини, навди­вовижу серйозно поставився до того, що я заблукав у лісі.

– І ночували в якійсь старій шопі? А де ж та шопа? – нетерпляче допитувався він.

Мені видався цей допит дивним, і я вирішив стерегтися:

– Ой, якби ж я пам'ятав, де та шопа. Я настільки втра­тив орієнтацію, що навіть не можу до ладу пригадати, як повернувся сюди.

Пан Кароль підозріливо глянув на мене. Він збирався й далі розпитувати мене, та саме в цю мить до берега біля табору антропологів пристав човен.

– Риба! Продаю свіжу рибу! – крикнув з човна ри­балка.

Пан Кароль здвигнув плечима і сховався в своєму на­меті. А Залічка побігла глянути на рибу й купити її для табірної кухні.

Трохи згодом рибалка підійшов до мене, тримаючи чи­малу щуку.

– Мені сказала та худюща пані, що ви харчуєтесь окре­мо, – мовив рибалка. – То, може, купите щуку? Звати мене Скалбана, – додав він, ніби це означало, що я неодмінно повинен купити щуку.

– Звати мене Скалбана, – повторив він, переклав щу­ку з правої руки в ліву й подав мені вологу й слизьку від риб'ячої луски руку.

– Томаш, – пробурмотів я.

– Щуку я зловив сього­дні вночі, вона важить півто­ра кілограма, та багато за неї не правитиму.

Я безпорадно розвів ру­ками:

– З'їсти-то з'їв би щуку залюбки. Але почистити не вмію. Кухар з мене поганий, – засміявся я.

– Я допоможу, – запро­понував рибалка, дістав з ки­шені великого складаного но­жа і, присівши на траву, за­ходився чистити щуку.

Мені стало незручно від­мовлятися. Він почистив і випатрав щуку, лишилося тільки посмажити її.

Весь час я уважно приди­влявся до цього чоловіка. Він здався мені симпатичним. Таки ж не часто стрінеш продавця риби, який сам пропонує її почистити.

Скалбана був високий, кремезний чолов'яга років шіст­десяти. Широке вимовне обличчя з великими вилицями й маленьким, наче гудзичок, носом, сиві скроні і майже темна шкіра – від сонця й річкового вітру. Над глибоко посадже­ними очима – кошлаті брови, сиві, насуплені.

За мить я вже знав, чого рибалка такий надзвичайно послужливий. Коли я заплатив йому – справді, недорого, – він на прощання признався: