Переможців не судять

— Да? — вражений такою відвертістю, Петро Миколайович знов почав розмовляти російською, — то єсть я, проживший на этой земле чуть ли не шестьдесят лет, чужинець?

— А я звідки знаю? Я казала не про вас, а про мову, а мова ця — чужинська. Наш народ на ній не розмовляє.

— Но я тоже народ!

— То вивчіть його мову!

— Но она не может стать моей родной! Язык, как и родителей, не выбирают!

— Тоді можна поїхати у країну, де усі розмовляють вашою рідною мовою.

— Теоретически да, а практически… Кому мы, старики, нужны? Да и зачем?

Невідомо від чого, але бабуся важко зітхнула, мабуть, згадала щось, і сказала тоном, у якому, крім непримиренності, почулося навіть скрите співчуття:

— Тоді вам не поталанило у житті… Маєте розмовляти на нерідній мові, як на рідній.

— Зачем? — ще раз спитав Петро Миколайович, — разве вы меня не понимаете?

— У своїй країні я не бажаю чути чужинську мову!

— Но вы же не возражаете против английского языка! Вон сколько рекламы на английском!

— Англійці проти нас не воювали!

У купе знов запанувала тиша. Петро Миколайович мовчки дивився у вікно, супутниця відкинулася на спинку сидіння та заплющила очі. На якусь мить, мабуть після краплини коньяку, задрімала, зробила необережний рух хворою ногою і здригнулася від болю. Вона навіть простогнала, правда, ледь чутно, але достатньо, щоб супутник її почув.

— Вам плохо?

— Нічого, вже минулося… Так… Зачепила хвору ногу.

Петро Миколайович знов втупився у вікно, але то вже було зовсім інше мовчання. Якщо до цього вони почували себе ніяково, то після того, як хвороба пані Марії нагадала про вік обох, атмосфера у купе стала трохи іншою.

— А что с ногой? — запитав він, — что-нибудь серьезное?

— Так… Відгомін важкої молодості.

— Да-да, — погодився Петро Миколайович, — оно всегда так! Чем больше расходуешь себя в молодости, тем меньше сил остаётся на старость. В пригороде Киева, в Ирпене, есть очень приличный военный госпиталь. Начальник центра нетрадиционных методов лечения, полковник Варламов, мой старый знакомый. Не скажу, что там делают чудеса, я в это просто не верю, но лечат и вправду хорошо. Могу посодействовать. Судя по возрасту, простите уж, пожалуйста, что затронул столь деликатный для каждой женщины вопрос, вы участница войны?

— Це з якого боку глянути. Для когось — так, а для когось — ні.

— Это как? A-а… Участница УПА?

— І пишаюся цим.

У купе знов запанувала тиша, яка порушувалася лише перестукуванням вагонних коліс.

— Может такое быть, — порушив тишу Петро Миколайович, — что именно я гонялся когда-то за вами.