Переможців не судять

На цей раз здивувалася Марія. Вона закліпала очима й здивовано перепитала:

— Себто як?

— Тогда я служил в госбезопасности.

— Ось у чому справа! Енкаведист!

— Именно так, но немножечко не так! — майже весело відповів їй попутник, — госбезопасность.

— Не розумію, що ж тут веселого? — здивувалася Марія.

— Ну, как же! Это же как сюжет из дурацкого фильма! Свести в одном купе энкаведиста и националистку! Как говорит мой внук: обалдеть можно! Сейчас откроется купе и войдут Эркюль Пуаро и вечный его помощник капитан… как там его? На букву «Г»… А утром им придется расследовать кровавое преступление: бывший энкаведист, зарезанный бывшей националисткой! Как вам сюжетик?

— І зовсім не смішно… Дурня якась… Потрібно мені вас різати!

— А могли бы? Рука поднялась бы?

— Зараз? — Марія знизала плечима, — зараз, мабуть, ні. Стара вже…

— И только? А тогда? В сороковых?

— А хіба ви нас не вбивали тоді? Ви — нас, ми — вас…

— Или наоборот: вы нас, мы вас…

— Не треба було приходити! Хіба вас хтось кликав?

— А разве нас кто-то спрашивал? Был приказ, обязан подчиняться!

— Так гітлерякам теж наказували, але ж із них вини ніхто не знімає! А ви за наказ ховаєтесь… Прийшли, завоювали та дивуєтесь, чого ж це проти вас народ піднявся? А якщо було б навпаки: ми вас завоювали, то ви б себе як поводили?

— Так ми ж вас от польских панов освободили!

— У Польщі Сибіру нема!

РОЗДІЛ 8

СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЛЮТИЙ 1940 РОКУ

Батько прийшов додому явно збентежений. Випив з цебра крижаної води, скривився, бо холод попав на хворий зуб, і сів на лаву.

— Доню, я оце зі сільради прийшов. Викликали і…

— Що сталося? — захвилювалася мати.

— І сам не знаю… — батько знизав плечима й почухав потилицю, — словом, так, доню, сільрада направляє тебе вчитися до Тернополя. На вчительку…[20]

— Мене? Та мене саму треба вчити… — здивувалася Марійка. — А весілля?

— Та я їм казав: дочка вже засватана! Яке навчання?! А голова каже: нічого не знаю, є рознарядка з Тернополя. Треба двох дівчат направити до педагогічної школи, ось документи і післязавтра, у перший день п’ятиденки, щоб їхала… — батько поклав на стіл складений учетверо аркуш.

Марійка обережно взяла та розгорнула його:

— Направлення… — прочитала вона, і додала з подивом, — на вчительку…

Мати сплеснула руками:

— Не пущу! Що їй, молодій дівці, самотній, робити у місті? Ще чого…

— Ти, Килино, не квапся… А може, це й правильно? Буде Марійка вчителькою, грамотною, письменною людиною… Хіба це зле?

— Я з тобою двадцять років живу, чи для тебе є якась різниця, можу я писати та читати, чи ні? Хіба для того, щоб за худобою ходити, грамота потрібна? Саму дівку до міста не пущу і край!

— Мамо, а що я хочу, то не важливо?

Мати сторопіла:

— Доню…

Батько теж із подивом подивився на Марійку:

— Ти бач…

— Я подумаю, — твердо відповіла Марійка, — а весіллю навчання не завадить!

— Доню…

— Я піду до Василя, що він скаже! — Марійка вдяглася та вийшла.

Мати ще довго стояла розгу блена. Коли це донька встигла подорослішати? Як вона цього не побачила? Вона цього не відчула навіть тоді, коли доньку сватали. Ну, сватали то й сватали… Марійка і після сватання залишилася такою ж лагідною, доброю та слухняною маминою улюбленицею, а тут на тобі! Сказала лише пару слів, але як сказала! Наче іскру висікла кресалом!

Марійка пішла не до Василя, тобто до Василя, але не до того. Вона пішла до Пана Коцького, станичного. Перш за все — справа. Той стояв на ґанку, пускаючи дим — якраз вийшов закурити.

— О! Марійко… — стурбувався, — що трапилось?