Переможців не судять

На шосе танцювали від холоду з годину, поки один дядько, що їхав до Тернополя з жінкою у лікарню, не погодився взяти дівчину на воза. Приїхали у полудень. Марійка вкотре прочитала адресу в направленні: вулиця Міцкевича, 1. З острахом крокувала замощеними вулицями, розглядаючи великі кам’яні будинки у три, чотири, а то й у п’ять поверхів. У Стасові рідко зустрічалися будинки з цегли, все більше з саману, а тут такі величезні… Місто було якесь неспокійне, люди наче чимось налякані. Пересувалися тихенько та швиденько, наче боялися комусь впасти в око. Біля якогось будинку вона наштовхнулася на величезний скандал. Будинок був великий, у кілька поверхів. Як Марійка зрозуміла, з нього виселяли мешканців. Ті пручалися, але солдати, не дуже зважаючи на це, почали виносити з помешкань майно та звалювати просто на вулицю. Дівчина зупинилася подивитися та послухати розмови, дивуючись, як так можна? Виселяти людей з домівки взимку? Мешканці лементували, але майже ніхто не звертав на це уваги, мабуть, до таких подій у Тернополі вже звикли. З розмов Марійка зрозуміла, що будівлю забирають під якусь новоутворену державну установу.[22] Вона помітила, що перехожі майже не зупиняються біля цього будинку, а навпаки, прискорюють кроки, намагаючись швидше проминути це місце. Мабуть, для цього були свої підстави, про які вона не знала. Тому пішла далі. Добре нахапавшись дрижаків, вона таки добралася до вулиці Міцкевича, знайшла перший номер та несміливо постукала в двері.

***

Скворцов був лютий. Такий лютий, що плюнь зараз на нього — зашипів би, наче гаряча праска. Ще б пак! Вбито вартового, вбито Костю Мазура, того самого, якого він шукав і майже знайшов. Ті кляті націоналюги випередили його лише на одну ніч. Навіщо він послухав Смикалюка? І взагалі, щось цей Орест викликає у нього все більше й більше підозр. І правда! Хто знав, що держбезпека полює на зв’язкову? Саме на дівчину, бо Скворцов вже не мав сумнівів, що та дівка, якій під час служби у церкві стало зле, і є та зв’язкова. Як не шукали, знайти її потім у Кулинцях не вдалося. З місцевих знав про це полювання лише Смикалюк, і справа була провалена. Хто знав, що Скворцов шукає молодика, який здав Ковалишина? Знов таки Смикалюк! І ось на тобі: Костя Мазур вбитий, обійстя спалено. Тоді, у гарячці ночі, після зустрічі з дівчиною, він пробіг у бік заграви кроків з п’ятдесят, а потім застиг, наче вкопаний. Знов дівка! Там, у церкві, на дівчині була хустка у зелену клітину, на цій теж наче у клітину, тільки вночі не розгледів, якого та хустка кольору. Він матюкнувся, круто повернувся і побіг назад.

— Що сталося? — вигукнув спантеличений Смикалюк.

Скворцов нічого не відповів, а лише додав ходу. Дівчина зникла, наче провалилася скрізь землю.

— Мать её… — вилаявся Скворцов, знов повернувся та побіг в сторону заграви.

Нічого не розуміючи, Смикалюк бігав за ним, наче на мотузці.

Зараз, сидячи у себе в кабінеті, Скворцов ретельно аналізував події сьогоднішньої ночі. У церкві дівка і тут, на пожежі, знову дівка. На жаль, уночі він не розгледів її обличчя, але запам’ятав, якого вона зросту, приблизно визначив вік: років вісімнадцять-двадцять, запам’ятав голос. Хоча голос можна й змінити. І ще: не місцева! Смикалюк точно би її впізнав, чи вона Смикалюка! Запитати б його, може, він хоч щось запам’ятав, але ні! На цей раз він нічого йому розповідати не буде! І це ще не все! Брат Мазура розповів, що Костю покликала надвір якась дівка. Бачити він її не бачив, лише чув голос, але навряд чи впізнає, бо був зі сну та злий, бо весь вдень важко працював, а тут якась дурепа сон перебила. Отже, знову дівка! І знову її в обличчя ніхто не бачив! Примара вона, чи що?

По обіді Скворцов отримав з Тернополя таємну пошту. Розрізав нитку, якою був прошитий конверт та дістав аркуш паперу. Те, що він прочитав, його приголомшило: у листі наказувалось встановити таємний нагляд за Смикалюком з огляду на його протипартійну позицію на засіданні облвиконкому у грудні минулого року.

— Чёрт бы их побрал! Где ж это письмо ходило целый месяц?

Він глянув на дату листа, тут усе було в порядку, отже лист був відправлений із Тернополя лише дві доби тому. Але більше ніж місяць він не мав надзвичайно для нього важливої інформації!

— Ну, я им… — невідому кому погрозив кулаком.

— Товариш старший лейтенант! ЧП! — у дверях стояв Гребінкін.

Скворцов незадоволено відірвав погляд від листа:

— Что ещё?

— В Стасове почту бомбанули!

На столі пронизливо задзвонив телефон. У слухавці почувся голос капітана Шиманського:

— Пётр Николаевич? В Стасове взяли почту. С трупом. Выезжаем через пять минут.

— Понял, Наум Лазаревич! Я Гребёнкина возьму? Понял, одеваюсь. Гребёнкин, едешь со мной!

— Есть, товарищ лейтенант!

По бруківці не помчиш, колеса можуть відлетіти. Притискаючись до узбіччя, їхали так швидко, як могли. Позаду полуторка з тентом, де у кузові мерзло з двадцять бійців роти Коваля.