Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Ледь почувши голоси, що лунали з боку колій, Іджі зрозуміла, що когось поранено. Вона визирнула у вікно й побачила Бідді Луїз Отис, яка щодуху мчала до кафе.

Сипсі та Онзелл вийшли з кухні. Тієї ж миті Бідді ривком відчинила двері й закричала:

— Ваш малюк! Він потрапив під потяг!

На мить серце Іджі зупинилося.

Сипсі затисла рот руками:

— О Боже!

Іджі розвернулася до Онзелл:

— Не випускайте Рут із кімнати, — і побігла до колій.

Діставшись туди, вона побачила їхнього шестирічного хлопчика, що лежав на спині й широко відкритими очима дивився на людей, які з переляканими обличчями обступили його.

Побачивши Іджі, він посміхнувся. Вона вже думала, що все гаразд, і ледь не посміхнулась у відповідь, аж тут помітила його руку, що лежала в калюжі крові за метр від нього.

Великий Джордж, який смажив барбекю на задньому дворі, підбіг одразу слідом за Іджі. Вони разом побачили кров, і він підхопив хлопця на руки й кинувся до будинку доктора Гедлі — так швидко, як міг.

Онзелл стояла в дверях, не випускаючи Рут із кімнати.

— Ні, міз Рут, вам не можна туди йти. Просто почекайте тут, любонько.

Рут була збентежена й налякана.

— У чому справа? Що сталося? Це мій малюк?

Онзелл підвела її до кушетки і посадила, тримаючи її за руки мертвою хваткою.

— Тихо, люба… Ви просто сидіть тут і чекайте, серденько, все буде добре.

Рут сполотніла.

— Що сталося?

Сипсі в кафе грозила пальцем небу.

— Не роби цього, Господи… Не роби цього дитині міз Іджі й міз Рут… Не роби цього! Чуєш мене, Боже? Не роби!

Іджі ні на крок не відставала від Великого Джорджа. Вони волали: «Докторе Гедлі! Докторе Гедлі!», хоча до будинку залишалося ще три квартали.

Дружина лікаря Марґарет перша почула крики й вийшла на ґанок. Вона помітила їх, щойно вони виринули з-за рогу, і крикнула чоловікові:

— Хутко сюди! Це Іджі, і в неї Бадді-молодший!

Лікар Гедлі вискочив з-за столу. Він зустрів їх на тротуарі, як був, із серветкою в руці. Побачивши кров, що била із залишку руки, він кинув серветку і скомандував:

— У машину! Ми маємо відвезти його до Бірмінгема. Потрібне буде переливання крові.

Прямуючи до свого старого «доджа», він сказав дружині зателефонувати до лікарні й попередити, що вони їдуть. Жінка побігла в будинок до телефону, а Великий Джордж, увесь залитий кров’ю, сів на заднє сидіння, тримаючи хлопчика на руках. Іджі сіла попереду й цілу дорогу розмовляла з ним, розповідаючи історії, аби заспокоїти його, хоча в самої ноги трусилися.

Коли вони прибули до прийомного покою, медсестра й санітар уже чекали їх біля дверей.

На вході медсестра сказала Іджі:

— Перепрошую, але ви маєте залишити цього чоловіка надворі. Це лікарня для білих.

Поки його везли через вестибюль, хлопчик, не кажучи жодного слова, не зводив очей з Великого Джорджа, аж поки вони не повернули в коридор і той не зник з очей.

Увесь закривавлений, Великий Джордж сів на цегляну сходинку й, охопивши голову руками, став чекати.

Повз нього пройшли двійко прищавих юнаків, один із яких зиркнув скоса на Великого Джорджа й буркнув:

— Ти диви, ще один чорнопикий у бійці порізався.

А другий гукнув:

— Гей, приятелю! Краще тобі пошукати лікарню для нігерів.

Його косоокий приятель без переднього зуба плюнув, підтягнув штанці й самовдоволено поплентався далі.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

24 червня 1936 р.

Трагедія біля стін кафе

Із сумом сповіщаємо, що минулого тижня маленький хлопчик Іджі й Рут втратив руку, граючись на коліях перед кафе «Зупинка». Він біг уздовж потяга, аж раптом послизнувся і впав на колії. Кондуктор Барні Кросс стверджує, що потяг рухався зі швидкістю близько сорока миль за годину.

Наразі хлопчик перебуває в лікарні в Бірмінгемі й, хоча він втратив багато крові, почувається добре і скоро буде вдома.

Таким чином, за останній рік у місті Вісл-Стоп було втрачено ногу, руку та вказівний палець. І це не враховуючи загибелі одного негра під потягом. Висновок один: у майбутньому слід бути обережнішими. Усі ми втомилися від того, що наші рідні втрачають кінцівки (і не лише їх).

І особисто я втомилася писати про це.

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

23 лютого 1986 р.

Місіс Тредґуд ласувала горіховим кремом у шоколаді, принесеним Евелін, і продовжувала пригадувати, мабуть, найулюбленіший період свого життя — час, коли всі потяги ходили повз її дім.

Але дещо зі сказаного нею минулого тижня вкрай зацікавило Евелін, і нарешті ця цікавість прорвалася назовні.

— Місіс Тредґуд, ви, здається, казали, що в Іджі й Рут був маленький син?

— Так-так, Кукса. Зроду не зустрічала більш мужнього хлопчика. Навіть втративши руку, він не здався.

— Боже мій, як це сталося?

— Потрапив під потяг, і йому відрізало руку, трохи вище ліктя. Насправді його звали Бадді Тредґуд-молодший, але вони кликали його «Кукса», бо це все, що лишилося від його руки. Ми з Клео відвідували його в лікарні, і він тримався дуже мужньо, не плакав, не жалів себе. Іджі виховувала його таким, учила бути сильним і вміти тримати удар.