Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Я казала місіс Отис, коли Френсис везла нас до торговельного центру: «Лише подивіться на цих людей, які в них пісні, кислі обличчя, навіть у молоді».

Евелін зітхнула.

— Не розумію, чому люди стають такі злі.

— Так відбувається в усьому світі, люба. Наближається кінець часів. Звичайно, ми можемо дотягнути до двотисячного року, але я сумніваюся в цьому. Знаєте, я слухала чимало добрих проповідників, і всі вони кажуть, що ці дні — останні. Кажуть, так написано в Об’явленні в Біблії… Звичайно, напевне вони не знають. Ніхто не знає, окрім милосердного Господа.

Не знаю, скільки великий Господь дозволить мені прожити ще, але я вже в тому віці, коли час зіскакувати. І тому я проживаю кожен день як останній. Хочу бути готовою. Ось чому я нічого не кажу про містера Даневея і Весту Едкок. Треба жити й давати жити іншим.

Евелін не втрималась, щоб не спитати:

— А що з ними?

— Та вони гадають, що закохані. Принаймні так кажуть. Ви б бачили, як вони тримаються за ручки й цілуються по всіх кутках. Донька містера Даневея дізналася про них і приїхала сюди, погрожуючи засудити будинок престарілих. Назвала місіс Едкок публічною дівкою!

— Не може бути!

— Так і є, люба… Заявила, що та намагається викрасти татка з родини. Був жахливий скандал, і містера Даневея забрали додому. Мабуть, боялися, що вони з місіс Едкок намагатимуться почати певні стосунки. Як на мене, це дохлий номер. Джинін каже, він утратив свої чоловічі можливості багато років тому й тепер навіть мухи не скривдить… То кому заважали їхні обійми й цілунки? Тепер серце Вести розбите. І не знаєш, що вона далі утне. Скажу вам лише одне: з ними не засумуєш.

— Це точно, — відповіла Евелін.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

1 серпня 1945 р.

Чоловік упав у політуру

Якби я не була одружена з ним, то ніколи б у це не повірила… Моя друга половинка був на станціях, вештався біля цеху, де фарбують військові вагони, та й упав у 250-галонний чан політури. Йому вдалося видряпатися звідти, але лак висох так швидко, що не встиг він ступити на землю, як цілковито вкрився скориною. І нам довелося кликати Опал, аби вона приїхала та зрізала лак із того, що залишилося від його волосся. Добре, що в нас дітей немає. Не так багато в мене часу — турбуватися про ще одну дитину.

Хто-небудь може порекомендувати добру няню для чоловіка?..

Ми всі дуже щасливі, що війна нарешті скінчилася. Учора Боббі Скроґґінз повернувся додому, а Томмі Ґласс і Рей Лаймвей — минулого четверга. Ура!

Самі лише добрі новини. Нінні Тредґуд заходила і принесла мені чотирилисткову конюшину. Каже, що вони з Альбертом у своєму дворі три таких знайшли. Дякую, Нінні.

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

15 серпня 1986 р.

Джинін, чорношкіра медсестра, що пишалася своєю стійкістю, якої насправді не мала, почувалася втомленою. Цього дня вона працювала подвійну зміну й зайшла до їхньої кімнати, аби трохи посидіти й викурити цигарку. Місіс Отис була в залі на своїх класах мистецтв та ремесел, тож місіс Тредґуд зраділа компанії.

— Ви знаєте жінку, з якою я розмовляю щонеділі?

— Яку жінку? — не зрозуміла Джинін.

— Евелін.

— Кого?

— Ту маленьку гладеньку русяву жіночку. Евелін… Евелін Кауч… Це невістка місіс Кауч.

— Ага, знаю.

— Вона розповіла мені, що відтоді, як один тип обізвав її в «Піґґлі-Віґґлі», вона просто зненавиділа людей. Я казала їй: «Люба, від ненависті не буває добра. Вона лише перетворить ваше серце на корінь гіркоти. Люди не можуть припинити бути собою, не більше, ніж скунс може припинити бути скунсом. Ви не думали, що, якби вони мали вибір, то воліли б стати кимось іншим? Звичайно ж. Люди просто слабкі».

Евелін каже, трапляються навіть часи, коли вона починає ненавидіти власного чоловіка. Він, мовляв, сидить, нічого не робить, лише дивиться свій футбол та по телефону патякає. І в неї виникає шалене бажання торохнути його по голові бейсбольною битою без будь-яких причин. Бідолашна Евелін, вона гадає, що в неї єдиної в світі бувають погані думки. Я казала їй, що така проблема — звичайна річ серед подружніх пар, що прожили разом так довго.

Пам’ятаю, як Клео дістав свої перші вставні щелепи, якими він так пишався. Під час їди вони постійно клацали, і це так діяло мені на нерви! Бували вечори, коли я просто вставала з-за столу і йшла, аби не бовкнути чогось образливого… А я ж любила цього чоловіка понад усе на світі! Бувають часи, коли двоє починають дратувати одне одного. А трохи згодом — я вже навіть не пам’ятаю, чи то зуби припинили клацати самі по собі, чи то я просто звикла — але це більше ніколи не турбувало мене. Такі історії трапляються навіть у найкращих родин.

Візьміть хоча б Іджі й Рут. Ніколи не зустрічала більш відданих одне одному людей, але й у цих двох видався період дрібних незгод. Одного разу Рут переселилася до нас. Я досі не знаю чому і ніколи не питала, бо то мене не обходило. Але, гадаю, їй не подобалося, що Іджі їздить на річку до Єви Бейтс. Вона відчувала, що Єва з якоїсь власної примхи заохочувала Іджі до пиятики. І то була правда.