Таємниця Пурпурової планети

— Чарівний? Зачекай… — І тут мій тато натиснув на медальйоні якусь невидиму пружинку, верхня кришка відскочила, і татові на долоню впала маленька вишнева кісточка.

Люм глянув на тата своїми яскраво-зеленими, немов весняна трава, очима і спитав:

— А тепер ви згадали?

— Так! — вигукнув тато. — То, виходить, пригода з вишневою кісточкою була насправді? А я думав, що це сон, котрий я пам’ятаю з дитинства.

— Тату, яка пригода? Ти що, справді вже бував на Пурпуровій планеті?

— Зажди, я тобі все розповім…

Та в цю мить над моєю головою щось промайнуло, на мить затуливши Сонце. То пронеслася по небу прозора капсула, всередині якої я побачила Краша. Він знову був одягнений у своє маскувальне надчутливе фіолетове хутро.

Щоправда, я встигла помітити, як з-під фальшивої шкіри Великого Володаря Темряви визирає тоненький, мов шило, мишачий хвостик. Напевно, правитель планети Морок одягався похапцем, використавши момент, коли нас не було поряд.

Я думала, що Люм кинеться навздогін, та космічний мандрівець провів прозору капсулу поглядом і сказав слова, які я зрозуміла значно пізніше:

— Рано чи пізно його упіймає сама планета Морок. А тепер нам час прощатися. Я маю відправити космопацюків.

— Невже ти їх теж відпустиш? — вражено запитала я.

— Ні, я їх вишлю на планету Пухнастої Кицунії. На перевиховання. Гадаю, після знайомства з володаркою цієї планети у ваших хвостатих знайомих зміняться звички й поведінка.

— А хто така ця Пухнаста Кицунія? — зацікавилась я.

— О, це відома в усій Фруктовій галактиці директорка Центру з перевиховання космічних піратів. Особливо добре її перевиховання впливає на пацюків, мишей та інших космічних гризунів.

— Запа-мня-тають, пірати голохвості, як викрадати порядних котів! — пронявкав Гарбузик.

– І нам теж час додому, — тихо мовив тато. — Але ми неодмінно повернемося. Незабаром.

Люм погладив Гарбузика по рудій пухнастій спині, щось шепнув йому на вухо, а тоді потис руку мені й татові і поклав мені на долоню вже знайому вогнисту кульку.

Я взяла тата за руку, поправила рюкзак з Гарбузиком, а тоді обвела поглядом чарівний краєвид Пурпурової планети, махнула рукою смарагдовій мавпочці, і нас підхопив шалений космічний вихор.

БАНАНОЖЕРИ З ПЛАНЕТИ ХРЮМІВ

Розділ перший

у якому я знайомлюся з балакучим бананом і дізнаюся про страшну небезпеку, що нависла над усім банановим родом

Ви каталися коли-небудь на диких голкохвостах? А гралися у гру «хто впіймає скаженого кльоцика»? Ні? Тоді вам неодмінно треба побувати на планеті співочих бананів. Але спершу я розповім, як потрапила туди одного зимового вечора.

Так от, якось після школи, зробивши всі уроки, я пішла до сусіднього парку, щоб покататися на лижах. Річ у тім, що будинок наш стоїть на околиці міста і до нього впритул підходить ліс. Спершу ліс вирішили перетворити на культурний парк. Проклали доріжки, поставили лавочки і навіть зробили центральну алею з водограєм посередині.

Але все одно ліс ніяк не хотів ставати парком. І щовесни з-під кам’яних плит пробивалася густа лісова трава, замість тендітних кущів виростали ялинки, берези й дуби, а до водограю внадилися дикі качки й гуси. Поміж гілок дерев стрибали, вимахуючи пухнастими рудими хвостами, білки, і навіть полохливі зайці почувалися в нашому парку мов удома, ласуючи капустою й морквою, яку їм приносили мешканці нашого й сусідніх будинків.

І ось тепер, коли я бігла на лижах по пухкому снігу, що вперше випав цієї зими, я помітила дивні сліди. І сліди ці були зовсім не заячі. Найбільше вони скидалися на… відбиток банана. Авжеж, ніби хтось пожартував і вдавив у пухнастий легкий сніжок великий банан. Але кому це знадобилося? Що за дивні розваги?

З цікавості я пройшла на лижах за тими банановими слідами і так захопилася, що не помітила, як заглибилася в ліс. Ліхтарів тут не було, і коли б не світив яскравий місяць, я, напевно, злякалася б. Тим більше, що мій вірний кіт Гарбузик, який завжди супроводжував мене під час прогулянок, десь подівся.

Щойно я подумала про Гарбузика, як почула голосне нявчання і побачила, як мій котяра щодуху мчить за мною, задерши догори свого великого пухнастого хвоста. Я нахилилася, щоб погладити Гарбузика по спині, та кіт промчав повз мене і зник під густим гіллям великої старої ялини, вкритої снігом.

Це було зовсім не схоже на Гарбузика. Отже, там, під ялиною, є щось цікаве. І я, не довго думаючи, скинула лижі і собі полізла під ялину.

Я опинилася ніби у хижі з ялинових лап. Тут було зовсім темно. Добре, що я захопила з собою ліхтарик. Коли електричний промінь освітив маленький клаптик землі, вкритий ялиновою глицею, я зойкнула від подиву. Навпроти мене сидів великий банан і, витріщивши очі, пильно дивився на нас із Гарбузиком.

Від переляку я не знайшла нічого ліпшого, як спитати:

— Вам не холодно?

На мій подив, банан озвався тихим застудженим голосом: