Таємниця Пурпурової планети

Рожеві пацюки вкинули мене до якоїсь холодної вогкої комірчини без вікон. Все зрозуміло: кирпатий банан попереджав мене, що хрюми можуть нападати на співочих бананів тільки коли западає темрява. Сонячне проміння для них смертельне. Напевно, вони облаштували свою засідку всередині якоїсь величезної гори і побудували тут цілий палац для свого володаря Краша.

Цікаво, а чи знають підданці Краша, що насправді він зовсім не Великий Володар Темряви, а самозванець — звичайний космомиш, перевдягнений у штучну надчутливу фіолетову шкіру? Що голос у їхнього володаря не грізний і хрипкий, а писклявий і тоненький, як у звичайної миші?

Але при цьому Краш не лише підступний космічний пірат. Він — талановитий винахідник, котрий сам виготовив це розкішне фіолетове хутро, з надчутливими приймачами та мікрофоном, що перетворює його голос на страшне гарчання.

Напевно, це він створив хрюмів — пожирачів бананів, а тепер тільки й дожидає ночі, щоб спостерігати, як вони знищать мешканців бананової планети.

А що найжахливіше — він перевдяг свого вірного прислужника-космопацюка у бананову шкуру, що захистила його від сонячних променів, і він заманив мене в пастку.

На щастя, мій медальйон-оберіг висів у мене на шиї, — космопацюки, що захопили мене, його не помітили. Я простягла руки вперед і обережно зробила кілька кроків у цілковитій темряві. Мої пальці торкнулися до холодної вогкої стіни.

Я приклала медальйон до грубої шерехатої поверхні і почала обережно пересувати його вздовж стіни. Врешті медальйон почав тьмяно блимати, а тоді несподівано спалахнув яскравим жовтим світлом. Я навіть очі замружила, так важко було звикати до світла після непроглядного мороку.

Я оглянула кімнату. Високе кам’яне склепіння, слизькі, вкриті цвіллю стіни, — де ж шукати вихід з цього таємного замку космопацюків? І раптом я помітила, що медальйон сам почав рухатися. Я зняла тоненький срібний ланцюжок із шиї, і мій оберіг спершу повис у повітрі, а тоді ніби приклеївся до протилежної від дверей стіни.

Враз каміння навколо медальйона почало розпадатися і сипатися донизу дрібними скалками.

У стіні утворився прохід, і я, відкинувши будь-які вагання, ступила всередину отвору.

Розділ четвертий

у якому Гарбузик нападає на хрюмів, а співочі банани несподівано демонструють свої таланти

Я довго йшла крізь вузенький тунель, що його мій чарівний медальйон пробив у кам’яній стіні, аж врешті відчула подув свіжого повітря і зрозуміла, що вийшла на волю.

Тепер, коли величезне бузкове сонце, що освітлювало планету Співочих Бананів, сховалося за обрієм, навколо панували фіалкові сутінки. Я побачила, що мій медальйон лежить біля підніжжя гори і ледь світиться. Я підібрала свій оберіг і подумала про те, що без нього я, певно, давно б уже пропала.

На високому дереві, вкритому плодами, схожими на стиглі гарбузи, співала пташка. Я підняла голову, щоб роздивитися її, і раптом помітила, що серед густого гілля ховається мій кмітливий кіт Гарбузик, а біля нього притулився кирпатий банан.

«Он воно що, — подумала я, — це співочий банан, аби попередити мене і не привертати увагу ворогів, затьохкав по-пташиному!»

Я мало не зойкнула від радості й уже хотіла озватися до своїх друзів, та побачила, що банан підніс до рота маленького жовтого пальчика і показує мені, що слід мовчати.

Позад мене почулися скрадливі кроки, і я ледве встигла сховатися за товстий стовбур гарбузового дерева. На галявину вийшли дві дивовижні істоти. Вони не були схожі на жодне створіння, яке мені доводилося зустрічати не лише на Землі, а й під час моїх космічних подорожей.

Здавалося, що ці двоє хижаків складаються із величезних ротяк, і ті ротяки й на мить не переставали щось жувати, хрумкотіти й плямкати. І раптом я здогадалася: це і є страшні бананожери.

Я затамувала подих і вражено спостерігала, як ротаті ненажери нищать усе на своєму шляху, залишаючи після себе широку смугу голої землі. І я з жахом зрозуміла, що коли не зупинити цих ненажерливих монстрів, то планета Співочих Бананів перетвориться на мертву пустелю, де не виживе бодай одна травинка чи квітка.

Істоти, створені підступним Крашем, уміли лише ковтати, гризти й жувати. І, здавалося, порятунку від них немає. Ось-ось вони доберуться до гарбузового дерева і спокійнісінько схрупають і мене, і Гарбузика, і сердешного кирпатого банана, що покликав мене на допомогу, сподіваючись, що я врятую його планету.

Треба було щось придумати. Та найперше слід чимшвидше тікати від хижих ненажер. Я вмить видряпалася по гладенькому стовбуру нагору і вмостилася на гілці поруч з Гарбузиком та бананом.

Мої друзі мовчки сиділи на дереві і заворожено дивилися на хрюмів. Несподівано мій відважний кіт стріпнув головою, вигнув спину дугою, як це він робив завжди, коли приймав якесь важливе рішення, і, розчепіривши всі чотири лапи, стрілою полетів донизу. Прямісінько на голову одному з хрюмів.