Таємниця Пурпурової планети

— А ти як думаєш? Тропічна рослина потрапляє у такі жахливі, огидні погодні умови! Я відчуваю, що мої кінцівки от-от відмерзнуть і просто відваляться. — І нещасне створіння раптом схлипнуло й зайшлося плачем.

Тут я вже зовсім розгубилася, а жалісливий Гарбузик підійшов до банана і притулився до нього своїм теплим пухнастим боком.

Банан перестав схлипувати і заговорив схвильовано й рішуче:

— Олю, мене прислав Люм. Він сказав, що ти відчуєш сигнал, який я передам на відстані, й знайдеш мене. От бачиш, так воно й сталося — ми зустрілися. Люм радив звернутися до тебе по допомогу…

— До мене? А чому ж сам Люм вам не допоміг? — запитала я, та мені одразу ж стало соромно, і я почала виправдовуватися. — Звичайно, я не відмовляюся, але ж Люм набагато сильніший за мене.

Банан похнюпився, а тоді тихо промовив:

— Врятувати нас може лише чарівний медальйон. І ти зі своїм видатним котом.

Почувши останні слова, Гарбузик, який завжди любив лестощі, вдоволено замуркотів і по-дружньому обійняв банана лапою.

— На нашу миролюбну планету, що розташована у Фруктовій галактиці, зовсім недалечко від Пурпурової планети, напали страшні бананожери з планети Хрюмів. Уся наша бананова цивілізація під загрозою. — Промовивши останні слова, сердешний банан дрібно затремтів і знепритомнів.

Розділ другий

де тато дає мені вишневу кісточку і я вирушаю на планету Бананів

Я підняла зомлілого банана на руки. Він виявився досить опецькуватим і важким. Тепер я могла роздивитися це дивовижне створіння як слід. Довгий вигнутий тулуб у формі банана, пара маленьких ручок та ноги, як два маленькі бананчики, банькаті, тепер заплющені, очі, кирпатий ніс і маленький ротик.

Треба було якнайшвидше віднести мого нового знайомого додому. Вилізши з-під ялинки, я надягла лижі і помчала в бік нашого будинку.

Добре, що надворі було холодно, і бабусі, які завжди сидять на лавочці під нашим під’їздом, тепер грілися у своїх квартирах. Я спокійно піднялася ліфтом на наш десятий поверх і тихо увійшла до квартири. Мама була у відрядженні, а з-під дверей татового кабінету пробивалася тоненька смужка світла. Отже, тато, як завжди, працював.

Я обережно поклала банана на канапі у вітальні, а сама пішла на кухню. Що ж дати замерзлому, як бурулька, бананові? Може, гарячого чаю? І раптом я згадала: мешканці Фруктової галактики не можуть жити без соку.

Я витягла з холодильника пакет свого улюбленого гранатового соку й, наливши його у склянку, повернулася до кімнати, щоб напоїти ним космічного прибульця.

Та, увійшовши до вітальні, побачила, що біля канапи стоїть мій тато, відомий винахідник професор Клим Чайка, і про щось жваво розмовляє з моїм новим знайомим.

— Ви що, зустрічалися раніше? — вражено запитала я, але тато лише махнув рукою і продовжував свою бесіду з бананом.

– І що, у тих хрюмів насправді такі великі ротяки? — допитувався він. — І зуби такі гострі, що ними вони можуть перегризти найтовстіші стовбури дерев? І на полювання вони виходять лише вночі? А з очей у них вилітають блискавки?

— Авжеж, — стиха відказав банан і знову дрібно затремтів.

— Ну що ж, зараз я зроблю деякі обчислення, але й без того зрозуміло, що ми маємо справу з представниками хижої цивілізації бананожерів. Цих істот було штучно створено на планеті Морок. Вони мали знищувати все живе, аби жодна краплина життєдайного соку не потрапляла на шкіру їхніх володарів — космічних пацюків. Адже для цих космічних монстрів сік — страшна отрута.

— Тату, то що ж робити? Як допомогти сердешним бананам? Адже їх просто зжеруть! — вигукнула я і зі співчуттям подивилася на кирпатого банана, який і далі щулився від холоду, забившись у куток канапи.

Я простягла бідоласі склянку соку, і варто було прибульцю з Бананової планети зробити лише ковток темно-гранатової рідини, як зуби його перестали цокотіти об край склянки, і наш гість заговорив спокійним, упевненим голосом:

— Олю, часу в нас залишилося зовсім небагато. Якщо ми зараз же не вирушимо на допомогу моїм братам, підступні хрюми заволодіють нашою планетою.

Я запитально подивилася на тата. Він на якусь мить замислився, ще раз глянув на свої підрахунки, а тоді простяг мені медальйон-оберіг.

Я вже знала про чарівні властивості цієї маленької сріблястої речі на ланцюжку. Татонатиснув на невидиму пружинку, в медальйоні відскочила кришечка, і я побачила всередині медальйона маленьку вишневу кісточку.

Одного разу я вже бачила її. Коли ми разом з ним потрапили на Пурпурову планету. Там до тата повернулися спогади дитинства, і він відновив у пам’яті свою давню мандрівку на цю загадкову планету.

Тоді тато не розповів мені, в чому ж сила цієї маленької кісточки. Сказав, що кожен новий господар має сам про це довідатися, інакше кісточка втрачає свої чудодійні властивості. І ось тепер я мала сама вирушати у небезпечну мандрівку, і моєю зброєю була лише ця вишнева кісточка. Невже тато відпустить мене? Я пильно глянула на тата, але він спокійно сказав: