Таємниця Пурпурової планети

— Олю, тепер усе залежить від тебе. Головне — вірити у свої сили. Я теж багато чого вмів, коли був хлопчиком. На жаль, коли люди виростають, то забувають дуже багато важливих речей.

— А як же я перенесуся на планету Співочих Бананів?

— О, це дуже просто, — озвався кирпатий банан, що досі мовчав і уважно прислухався до нашої розмови. — Але скажіть, чи не могли б і ви вирушити з нами у подорож? — Останні слова банан промовив, звертаючись до Гарбузика, і ввічливо вклонився моєму хвостатому приятелеві.

Гарбузик хитро глянув на мене, а тоді примостився біля моїх ніг. Було видно, що шанобливе ставлення банана йому лестить, і він готовий виконати будь-яке прохання прибульця з космосу.

Банан відчинив двері на балкон, ступив у снігову заметіль і поманив нас за собою. Я озирнулася на тата, але він спокійно усміхнувся, помахав мені рукою і сказав:

— Чекаю тебе завтра вранці. Гляди не запізнися до школи!

І раптом я повірила, що все скінчиться добре, підхопила на руки Гарбузика і слідом за бананом вийшла на балкон.

— Сідайте на мене верхи, — скомандував банан.

Гарбузик одразу ж послухався і вмостився на спині у банана. Я ж трохи повагалася, але для сумнівів не було часу. Я сіла на банана верхи, міцно обхопила його руками, і ми понеслися у безвість.

Розділ третій

у якому я потрапляю в пастку і зустрічаюся зі своїм давнім знайомим

Подорожувати у космічному просторі на кирпатому банані виявилося дуже зручно. Навколо нас утворилася хмара теплого прозорого повітря, і ми летіли немов усередині повітряної кулі.

Можливо, іншим разом я пильніше придивлялася б до хвостатих комет, мерехтливих зірок та різнокольорових планет, вкритих морями й горами. Та зараз мені було не до того. Як нас зустріне планета Співочих Бананів? І чи пощастить мені здолати підступних бананожерів?

Я не помітила, як задрімала, а коли розплющила очі, мене з усіх боків оточували неймовірно галасливі мешканці планети Бананів.

Хто б міг подумати, що такий мовчазний плід, як банан, настільки розвинеться на далекій планеті Фруктової галактики, що не лише навчиться розмовляти, а й буде безперестану базікати? Врешті я затулила вуха руками, а тоді голосно крикнула:

— Ану замовкніть! І нехай розповідає хтось один.

Вперед виступив поважний гладкий банан, підперезаний червоним ремінцем — я зрозуміла, що він тут головний, — і промовив несподівано густим басом:

— До заходу сонця залишилися лічені години. Щойно западе темрява, хрюми перейдуть у наступ. Ходімо до нашої схованки.

Я кинулася слідом за гладким бананом та його супутниками, навіть не глянувши, чи йдуть за мною Гарбузик і кирпатий банан, що доправив нас на Бананову планету. Певно, я ще не зовсім прокинулася. За хвилину я зрозуміла-, в яку халепу вскочила через свою неуважність, та було вже запізно…

Переді мною гостинно розчинилися масивні, витесані з суцільної кам’яної брили двері, і я опинилася всередині дивовижного палацу.

Все тут було кам’яне. І, здається, каміння це було коштовне. Бо від світла смолоскипів, прикріплених по кутках, відшліфована поверхня стін виблискувала усіма кольорами веселки, а посеред великої зали стояв розкішний трон.

Однак, незважаючи на всю цю красу, мені раптом стало моторошно. Я пригадала, що коли нас із татом викрали космопацюки, я бачила трон їхнього володаря Краша, зроблений точнісінько з такого каміння.

Щойно я про це подумала, як до мене торкнулася чиясь холодна вогка лапа. Я рвучко обернулася — і зойкнула від жаху: переді мною стояв сам його величність Великий Володар Темряви Краш.

Він анітрохи не змінився з часу нашої останньої зустрічі. Краш так само скидався на збільшену в сто разів морську свинку. На ньому знову вилискувало фіолетове хутро, на голові сяяла золота корона, а вираз морди повелителя планети Морок не обіцяв мені нічого доброго.

— Ну що, попалася, мерзенна людська істото? — прогарчав Краш.

Я спробувала щось відповісти підступному гризунові, та від хвилювання у мене так пересохло в роті, що я й слова не могла вимовити.

Краш хрипко засміявся і махнув комусь лапою. На цей знак до мене наблизилася пара рожевих пацюків з великими, мов лопухи, вухами й смішними маленькими хоботами, що весь час до чогось принюхувалися.

Прислужники Краша схопили мене й потягли по темному коридору, час від часу підштовхуючи у спину, щоб я швидше рухалася. Між собою вухаті гризуни перемовлялися за допомогою якихось дивних звуків, скоріше схожих на зміїне сичання.

«Ну чому, чому я не взяла з собою у цю космічну мандрівку татів УПС — Універсальний Перетворювач Слів?!» — у розпачі подумала я, згадавши про чудову шапочку з навушниками, яка так згодилася мені, коли нас із татом викрали космопацюки.

Та було вже пізно про щось жалкувати. Треба було зосередитися і придумати, як вирватися з цієї пастки.