Таємниця Пурпурової планети

Золоточубий космічний мандрівник тепер був потрібний мені, як ніколи. Я намацала під курточкою чарівний медальйон, що не раз виручав мене під час космічних мандрівок, і подумки покликала Люма. Та чи встигне він прилетіти мені на допомогу? Адже мій космічний приятель може бути десь на самісінькому краю своєї Фруктової галактики, а страшнючі подвійні барабульки — ось вони шкірять гострі ікла й, пронизливо нявкаючи, підбираються до нас усе ближче й ближче…

Але тут вперед вибіг мій відважний Гарбузик. Він щось тримав у зубах. Я відчула різкий запах і раптом зрозуміла, що це валеріанка.

Подвійні барабульки стали, немов укопані, і почали пожадливо принюхуватися. А тоді, мов скажені, кинулися до Гарбузика. Мій хоробрий котик, тримаючи у зубах валеріановий корінь, помчав геть. За ним кинулися ошалілі подвійні барабульки, голосно нявкаючи й дряпаючи всіма вісьмома лапами землю.

Нарешті я зрозуміла, як відчиняється хитрий замок на великій клітці-пастці. Встромила у шпарину довгу шпильку, яку на всяк випадок завжди ношу в кишені, і різко провела нею вгору-вниз. Замок клацнув, і дротяні дверцята відскочили вбік. Із клітки почали вистрибувати, вилітати й виповзати всі впіймані мешканці планети Білої Лілеї.

Навколо моєї голови закружляли летючі жабки. Всі вони голосно дякували мені й хлюсикові, а їхні прозорі крильця лоскотали мене, мов легенькі пір’їнки.

На незабудкову галявину повернувся втомлений, але спокійний Гарбузик і пронявкав:

— Подвійні, мняв, барабульки обжерлися валеріановим коренем. Тепер вони, мняв, хитатимуться, як п’яні, і співатимуть, мняв, дурних подвійно-барабульських пісень, а потім спатимуть мов убиті. Це в тому разі, якщо такі поганючі й підступні тварини знають хоч якісь пісні. Але питання, мняв, у тому, що, мняв, з ними робити, коли вони протверезіють?

— А ми їх відправимо до космічного зоопарку. Там їхнє місце, — почула я знайомий голос свого космічного друга Люма.

Золоточубий хлопчик стояв біля порожньої клітки й вражено хитав головою.

– І навіщо комусь знадобилося ловити цих беззахисних істот? Адже летючі жабки нікому нічого поганого не робили.

І раптом ми почули захриплий гугнявий голос. Це до Люма підбіг один із сп’янілих від валеріанки подвійних барабульок. Язик у мисливця за летючими жабками розв’язався, і він пробелькотів:

— Цих жабок нам замовили на сувеніри! Ги-ги. Все дуже просто. Спершу ми їх висушимо, а тоді повісимо на ланцюжок і продаватимемо. Знаєте, скільки є любителів природи?.. Засушеної, ги-ги!

І п’яна тварина звалилася на землю й голосно захропла.

Розділ п’ятий

у якому ми вирушаємо до космічного зоопарку, і я знову зустрічаюся з Великим Володарем Темряви Крашем

Цього разу з планети Білої Лілеї ми везли величезну клітку. Саме ту, яку подвійні барабульки налаштували, щоб відловлювати летючих жабок. Тепер у дротяній клітці сиділи самі зубаті хижаки, які ще й досі не прийшли до тями.

Люм, як і обіцяв, летів зі мною на планету Пухнастої Кицунії. Там перевиховували упійманих космічних піратів, а особливо хижих та небезпечних тримали у космічному зоопарку.

Туди зібрали хижаків, які ще збереглися у Фруктовій галактиці. Та головного космічного бандита Краша — Великого Володаря Темряви, повелителя планети Морок, — упіймати ніяк не щастило.

Цей хитрий підступний хижак кожного разу вислизав на волю й тікав на свою похмуру, вкриту вулканами та мертвими кам’яними пустелями, планету.

Щоправда, каміння це було коштовне. І палац Володаря Темряви був вирізьблений з діамантів, рубінів та сапфірів. Та на цій планеті не росло жодної квітки, тут не співали пташки й не дзюркотіла вода у річках.

На планеті Морок жили лише хижі пацюки, які нападали на квітучі планети Фруктової галактики і грабували їхніх мешканців.

Але зараз мені не хотілося думати про похмуру планету Морок. Адже ми з Люмом летіли на планету Пухнастої Кицунії і весело обговорювали події останнього часу.

Люм розповів мені, як упіймав розбишакуватого дракона Вогнехвоста, який нападав на мирні пасажирські космольоти. Як відправив його на рідну планету, де на Вогнехвоста чекав його тато — Забудькуватий Дракон.

Найсмішнішим було те, що Забудькуватий Дракон забув, що його синочок вже давно виріс, і досі вважав Вогнехвоста немовлятком. Тож одразу, щойно побачив свого розбишаку-синочка, вклав його до велетенської колиски, встромив йому в кожну з пащек пляшечку з молоком і почав співати драконячих колискових пісень.

Можете собі уявити, як обурювався й плювався Вогнехвіст, але Забудькуватий Дракон лише давав синочкові ляпанців і знову вкладав у колиску.

— Мені здається, що таке покарання для цього розбишаки Вогнехвоста найстрашніше, — засміявся Люм. — І Забудькуватий Дракон тепер щасливий, що знайшлася його люба дитинка. Адже він і досі вважає, що його крихітка-синочок ще не вміє ходити й розмовляти!