Таємниця Пурпурової планети

— Ой, — пропищала жабка, — вони з’явилися зовсім недавно. Підозрюють, що їх закинули космічні пірати з планети Морок. Я не можу вам передати, які огидні ці створіння.

Але тут погляд летючої жабки випадково впав на Гарбузика, що саме визирнув з рюкзака. Нещасне крихітне створіння зойкнуло і, склавши лапки, впало на землю.

Я підхопила легеньку, мов пір’їнка, зелену жабку і спробувала привести її до тями. За мить сердешне створіння розплющило очі і промовило:

— Навіщо ви тримаєте у себе цього страшного хижака? А може, ви зовсім не ті, за кого я вас мала? Може, вас підіслали оті хижі почвари? Тоді нам і справді кінець… — Промовивши останні слова, летюча жабка затулила лапками очі й гірко заридала.

— Це я страшний хижак?! — обурено вигукнув Гарбузик і вистрибнув з рюкзака на землю.

Вперше я бачила Гарбузика таким ображеним. Він став навпроти летючої жабки й, високо піднявши пухнастого хвоста, промовив:

— Яке, мняв, ви маєте право ображати, мняв, порядного кота?

— Кота? Хоча, заждіть, здається, ви трохи не такий, як ці подвійні барабульки. Ви… ви… не подвійний!

— Звичайно! — крикнув котик і почав нервово облизуватися. — Щоб ви знали, шановна жабко, я єдиний і неповторний кіт не лише на Землі, а й в усьому Всесвіті! І звинувачувати мене за злочини, вчинені якимись невідомими мені подвійними барабульками, щонайменше непорядно!

З полегкістю я помітила, що летюча жабка почала потроху заспокоюватися — з усього було видно, що палка промова Гарбузика її переконала, Та в цю мить мій погляд упав на хлюсика. З цим спокійним і зазвичай вайлуватим овочем коїлося щось дивне. Очі у нього засвітилися, як тоді, коли він отримав повідомлення з планети Білої Лілеї, він почав підстрибувати й щось швидко-швидко белькотіти:

— Чую… чую слабкий сигнал. Це летючі жабки. Вони потрапили у пастку. Треба йти вздовж струмка. Скоріше, бо буде пізно!

Ми щодуху кинулися вниз, за течією. Хоч як я поспішала, та все ж помітила, які прекрасні ліси й галявини вкривали планету Білої Лілеї. На крихітних деревах росли малесенькі плоди. Кущі були вкриті дрібнесенькими квіточками усіх барв і відтінків райдуги, а навколо них кружляли цілі зграї крихітних пташок, і здавалося, що біля дерев і кущів клубочаться веселкові хмаринки, які щебечуть пташиними голосами.

Я опустила руку і набрала цілу жменю чудових червоних яблук. Але кожне яблуко було не більше за суничку. А прозорі сині озерця були вкриті білими лілеями, меншими за копійчану монетку. Лілеї пахли так солодко й ніжно, що в мене дух забило від цього чарівного запаху. Хотілося впасти посеред цих квітучих озер і вдихати їхній дивовижний аромат.

Крихітні яблучка були такі смачні, що я раз у раз набирала повні пригорщі дрібнесеньких плодів і не могла наїстися ними.

Я пильніше придивилася і помітила, що по дорозі трапляються не лише низенькі зарості яблунь. Були там і персики, і груші, і сливи, і помаранчі, і банани, і зовсім незнайомі мені плоди.

— Шкода, що ти, Гарбузику, не їси фруктів, — сказала я котикові, куштуючи все нові й нові дрібненькі плоди.

Та котикові було не до моїх жартів. Він несподівано вигнув спину дугою і кинувся вперед. Летюча жабка полетіла за ним, а я з хлюсиком на плечі побігла за ними навздогін.

Розділ четвертий

де Гарбузик зустрічається зі своїми космічними родичами, але ця зустріч не викликає у нього жодної радості

Я побачила, як рудий пухнастий хвіст Гарбузика майнув десь спереду, а потім зненацька зник. Коли я підбігла до вкритої незабудками галявини, то побачила, що мій Гарбузик стоїть біля великої клітки і розглядає сотні малесеньких створінь, що до неї втрапили.

Найбільше там було летючих жабок. Але крім них на волю намагалися вирватися й інші мешканці планети Білої Лілеї. Хвостаті, крилаті й вкриті пір’ям, усі вони потрапили в полон, і врятувати їх могли лише ми.

Гарбузик спробував розірвати пазурами дротяну сітку, з якої було зроблено клітку, та вона не піддавалася. А поруч не було жодної гілляки — адже всі дерева на планеті Білої Лілеї були не більші за земну квітку.

І тут я почула голосний нявкіт. Я вже хотіла цитьнути на Гарбузика, але зрозуміла, що це нявкає не мій кіт. Котячих голосів було декілька, і вони наближалися.

На незабудкову галявину вибігло п’ятеро тварин, страшенно схожих на котів. От тільки у кожного з цих котів було по два хвости. І лап у цих подвійних барабульок було не чотири, а цілих вісім. А з хижих пащек стирчали гострі, як у акули, зуби. Тікати я не збиралася — хіба можна було кинути напризволяще беззахисних мешканців планети Білої Лілеї?

«Знову я не можу обійтися без Люма. Як я врятую летючих жабок, коли не маю жодної зброї і сама ось-ось втраплю в пазури до цих страховиськ?» — сумно подумала я.