Unknown

Емігрант.Какое там!.. Це мої трофеї воєнні. Знає­те вп, што такое трофеї? Так вот, коли я в Проскурові, Літині й Бердичеві більшовиків усмиряв, то й здобув на них трофеї: часов штук какіх-небудь чотириста.

Купчиха. Штук чотириста?..

Емігрант. Еге ж! Ще й тепер до штук двісті зали­шилося. Та я у матрац їх і сплю собі, наче цар який, ні одна блощиця не вкусить, усі від часів моїх наутьоки, а давніше душ п’ятдесят за ніч одну вбивав.

Купчиха. А вам вони дають спати?

Емігрант. Хто, блощиці? Я ж сказав...

Купчиха.

Я про годинники... Це дуже цікаво — двісті годинників у матрацах...

Емігрант. Ну, що ж, зайдіть коли, побачите. Моя квартира по вулиці Трьох Криміналів, номер двадцятий, а сторожа спросіть за пана з поліц... то єсть... пана пул- ковпика!

Куп чиха.Будете чемпі — зайду...

Емігрант. Ну, вот. А чаю, чортові сини, так і не по­дають!..

Входять Р у м е г а і Леся, за ними яецеиас.

П о м и к е в и ч. Прошу панства, чай на столі!

Емігрант з купчихою виходять у їдальпю.

Кому шкодить чай, тому вином можемо служити. Чим хата багата... Прошу панства!

Тепер виходять усі, крім отця Румеги й Лесі.

О. Р у м е г а. А донечці, чого доброго, хочеться вже люлі-люлі!..

Леся. Ні, отче, мені сьогодні чомусь зовсім не хо­четься спати.

О. Р у м е г а. Коли татусь сам бачить, що донечці хо­четься вже люлі-люлі. (Пауза.) Невже ж, доню, ти б пе хотіла?

Леся. Так, я дуже... я — дуже хочу...

О. Р у м е г а. Що, донечко, таке ти хочеш?..

Пауза.

Леся. Люлі-люлі...

О. Р у м е г а. А що? Не вгадав я? Бачиш, донечко, вгадав! Я (тихо) пе тільки це вгадав, я вгадав також, що донечка вигідно, вигідніше, ніж у свойого вуйка, спатонь­ки хотіла би. І — не у вуйка вже спати, а в татунця, в ко­ханого татунця. Скажи-и-и, Лесю: в коханого татунця...

Л е с я. В коханого татунця...

О. Р у м е г а. Тож ходи, моя доню, ходи! Тобі вже ду­же спатоньки хочеться... Ходи до коханого татунця!..

*      3 їдальні виходить II о м и к е в и ч.

П о м и к е в и ч. От-ч-че добродію!

О. Р у м е г а. На жаль — часу немає. Ви ж бачите, як донця моя люлі-люлі хоче!..

П о м и к е в и

ч. Я поки ш-ч-чо ніч-ч-чого пе бач-ч-чу, отч-че.

О. Р у м е г а. Ви дуже навіть чемні, меценасе. За те ми дуже вдячні будемо вам обоє. Правда, донечко, правда?

Леся. Пане меценасе...

Помикевич. Так, це правда, Лесю. Ви будете ма­ти дужо солідну опіку. Отець Румега не забуде пас усіх ніколи...

Отець Румега шепче щось Лесі на вухо.

Леся. Пане меценасе...

Помикевич, Лесю, ч-ч-чесне слово...

Леся підходить до нього.

Леся. Я йду... І прошу вас, Дзуневі про те все ні слова. Я б тоді усе вже втратила. Без Дзуня...

О. Румега. Невже ж забула доня, як дуже хоче люлі-люлі?..

З кабіпету виглядає голова Р и п ц я. Отець Румега веде Лесю до виходу.

Як дуже — люлі-люлі...