Unknown

Рипцьо. Товаришу, не підморгнув ні разу!..

Входить Д з у н ь о.

Д з у н ь о. Панове — в дорогу! Вони вже давно пішли. Заховуватися тихесенько, щоби птаха не втекла! Магне­зії на кожний випадок не забули?

Рипцьо. Не забув, пане докторе!

П и п ц ь о. А ви самі чого-небудь не забули?

Д з у п ь о. Завтра пополудні будете тут, пайове, і я постараюся доказати вам, що товариської прислуги ні­коли не забуваю...

Рипцьо. Те саме сказав, коли його четвертували, геніаль...

П и п ц ь о. Без ніякої там романтики, дорогий това­ришу і приятелю! Ви ж бачите — справа вимагає реалі­стичного підходу. Ніяк вам без шумськівського ухилу кро­ку не ступити!

Входить Помикевич і затримується в дверях.

Рипцьо. Добраніч, пане докторе!

Д з у н ь о. Щасти боже папам!

П

и п ц ь о. І ніяк йому без отих...

Обидва з Рипцем виходять.

Помикевич. Вже?

Д з у н ь о. Що — вже?

Помикевич. Вже поч-ч-чалося?

Д з у її ь о. Ні! Для нас — щойно починається, мецє- насе!..

Входить Варвара.

Варвара. Пане меценасе, музика прийшла!

ДІЯ ТРЕТЯ

У вітальпі Помикевичів. II о м и к е в и ч е в а, курячи папі- роску, кладе пасьянса. Напроти неї за столом Рипцьо.

Рипцьо. І ось уявіть собі, пані добродійко, йду я по Фрідріхштрасе, у руці Маркса «Капітал», що тоді останній том дочитував, коли бачу, підходить до мене от такий брюнет з демонічними очима й каже: «Дозвольте, симпатична людино, Валентинові * з вами познайомити­ся!»— «Давайте»,— кажу я. Ось і познайомилися, про всячину балакаємо, знайомих наших згадуємо, а Вален­тино каже: «Дай мені, дорогий товаришу, книжку твою почитати, бо розпухла в мене сліпа кишка, ходити по ву­лиці не можу».— «Як це так,— кажу,— товаришу Валєп- типо, кишка у вас напухла, а ви мені ні слова про те?» Ва­лентино вибачився, а я таки зараз побіг до мого колеги, ві­домого в світі хірурга, і кажу: «їдь, Фріцку, з Валенти­ном в Америку різати йому сліпу кишку!» Посідали, поїхали. Приїжджаємо в Нью-Йорк, Валентино роздягнув­ся, а мій Фріц рукави закотив і ланцета гострить. Та заки вигострив, Валентино помер, сліпа кишка, як собаку, за­душила. Ось як! А вмирав він!.. Як, пані добродійко, цей брюнет чудово вмирав! «Прощай,— каже,— симпатичний товаришу Рипцю. До смерті тебе не забуду!» Отакий, пані добродійко, був Валентино...

Помикевичева. А що ви, пане Рипцю, про

Ра­мона Новарро * скажете? Я вважаю, що він не менше Ва­лентина солодкий...

Р и п ц ь о. Еге ж, у нього незвичайно фотогенічне ли­це, а його тітка, як мені говорив один його свояк, має склеп з кокосами. Ах, я б забув, що в кишені в мене є щось для вас, пані добродійко!..

Помикевичева. Вийшов новий Декобра? *

Р и п ц ь о. А ось ні! Не вгадали, пані добродійко!