Unknown

Уніатам усміхнулося щастя тільки тоді, коли за справу унії взявся австрійський уряд, коли союзниками унії стали канчук 1 шибениця. Горе було тим, хто чинив опір унії, бо за уніатськими ксьондзами йшли кати із знаряддям тортур та зашморгом, а вірні прадідів­ській вірі села знищувалися вогнем і мечем.

Літописець 1690-х років * пише про це страхіття таке:

«Ужасніться зо мною, сущії вірні, що овії Римчи- кове творять! Чому вол окуть, тягнуть силою нашу цер­ков? Раді б вони мені погибнути скоро, борзо, просять, молять мя обратитися — на що? на унію? пге, плюю на

ню, не хощет нижде

одежда моя, ані кость,

ані прах одеж- ди моєя! Не потрібно мені бога їх!»

Ще сто років після того закарпатські українці всіма силами оборонялися від скаженого наступу унії та уніа­тів, а в 1760 році в східній частині Закарпаття почався такий сильний всенародний рух проти унії, що австрій­ська імператриця тільки силою своїх військ і жандар­мерії змогла врятувати унію на Закарпатській Україні.

Отже, з перемогою унії по обох боках Карпат зв’яз­ки між українцями з-понад Дніпра і з-понад Тиси рвуться, і в той час, як у Галичині свистів канчук поль­ського економа, на Закарпатті знущалися з народу під­тримувані уніатським духівництвом гайдуки мадяр­ських поміщиків. Те, що об’єднувало колись, незважаю­чи на кордони,— єдина віра,— сьогодні було роз’єднане ворожою українському народові унією. Більшість уніат­ських священиків на Закарпатті стали найвірнішими під­собниками угорських денаціоналізаторів, і це вони ство­рили найогидніший тип запроданця: мадярона.

ВІДІРВАНІ НАСИЛЬСТВОМ —З’ЄДНАНІ ЛЮБОВ’Ю

Із занепадом Польщі та поверненням більшості біло­руських і українських земель до єдиної сім’ї руських народів унія на цих землях втратила будь-який грунт під ногами. Виявилось, що уніатська віра могла трима­тися лише на іноземних багнетах. Коли ж зникли ці багнети, мусила зникнути також і унія.

Так воно й сталося.

Як тільки російський уряд оголосив цілковиту сво­боду повернення уніатів у лоно православної церкви, три мільйони уніатів, тобто більше ніж половина їх, знову прийняла віру своїх предків.

Слідами вірних пішло й уніатське духівництво. 12 лютого 1839 року, в місті Полоцьку, тобто там, де колись скаженів лютий кат Йосафат Кунцевич, зібра­лись усі уніатські єпископи та видатні священики і скла­ли урочисту заяву, в якій між іншим читаємо: