Unknown

Правда, не все уніатське духівництво Галичини було в той час охоплене яничарським шалом. Були й благо­родні винятки, які не могли погодити з своєю совістю політику уніатської церкви, ті шукали виходу в повер­ненні до віри предків. Найбільш відомим з них був Іван Наумович,

який не тільки сам прийняв православну ві­ру, але палкими словами закликав вірних піти його слі­дами. За це Рим жорстоко розплатився з нещасним Наумовичем: папський агент отруїв його.

Були серед уніатських священиків також такі, що хоч і не розривали з унією, та все ж засуджували зло­чинну політику своїх «князів церкви» і прагнули до об’єднання Галичини з Росією. Але їх помилкою було те, що не з російським народом шукали вони спільної мови, а з ворожим цьому народові царським урядом.

Наприкінці XIX століття, коли сутичка Австрії і Німеччини з Росією стала тільки питанням часу, анти- російська гарячка в Галичині доходить до зеніту.

Після смерті нагородженого титулом кардинала львів­ського митрополита Сильвестра Сембратовича Рим і

Відень посадовили па митрополичий престол людину, яка мала всі дані, щоб задовольнити своїх господарів — графа Андрія Шентицького, багатого поміщика із споль- щеного роду.

З призначенням Шентицького, ще недавно офіцера австрійської кінноти, уніатська церква стає явною аген­турою австро-німецьких імперіалістів. Це Шептицький проводить основну роботу по реорі анізації ордену васи- ліан, це він розгортає скажену кампанію проти право­славних «єретиків», це він закликає до збройного походу проти народів Російської імперії.

Цей дипломат єзуїтського типу зберігав спокій, ко­ли навколо нього розпалювалися політичні пристрасті, щоб у відповідний момент виступити в ролі арбітра і та­ким чином здобути для себе славу безсторонньої лю­дини...

Та не тільки таким способом будував новий митропо­лит свій авторитет. Прихильник поступової латинізації уніатського обряду, віп водночас засуджував латиніза- ційні заходи підлеглих йому єпископів, а потім, коли за­хоплені ним наївні парафіяни втомилися вже славосло­в’ям на честь «вірного нашим обрядам» митрополита, Шептицький тишком-нишком сам латинізував церкву. Кращим доказом цієї дволичності графа була його так­тика в справі так званого целібату *.