Життя за життям

Знайшли двох непритомних, але живих (травма голови, перелом стегна, перелом ключиці, зламані ребра, судячи з усього, розтрощений таз), і кількох мертвих (тих хоч підписувати не треба, просто мертві). Урсула кілька разів перевірила, чи всіх описала правильно, чи не відправила, бува, мертвих до лікарні, а живих — у морг. Численних зацілілих вона відправляла до центру допомоги, а поранених, які могли ходити — до станції першої допомоги, де сиділа міс Вулф.

— Відловіть при нагоді Ентоні, — сказала та, побачивши Урсулу. — Хай підженуть сюди польову кухню.

Урсула послала Тоні на пошуки. Ентоні його називала тільки міс Вулф. Йому було тринадцять, раніше був бойскаутом, а тепер працював посильним у їхньому загоні — гасав на велосипеді серед руїн і битого скла. Урсула вирішила, що якби Тоні був її сином, то вона відіслала б його подалі від цих жахіть, а не штовхала у прірву. А йому, що й казати, усе дуже подобалося.

Поговоривши з Тоні, Урсула знову полізла у шпарину, бо комусь здалося, що звідти долинув якийсь звук — але блідий мертвий чоловік, як і раніше, мовчав.

— Іще раз привіт, — сказала вона.

Їй здалося, що це, можливо, містер Макколл із сусідньої вулиці. Може, зайшов до когось у гості. Не пощастило. Вона була стомлена як собака, ладна позаздрити мертвим, які пішли на вічний спочинок.

Коли вона знову вилізла зі шпарини, прибула польова кухня. Вона прополоскала рот чаєм і виплюнула цегляний пил.

— Та ви справжня леді, — розсміявся містер Палмер.

— Я вражена до глибини душі, — і собі засміялася Урсула. — Я думала, що плюю, як справжня леді.

Рятувальні роботи на кургані не припинялися, без видимого результату, але ніч добігала кінця, тож міс Вулф наказала їй вертатися на пост і відпочити. З кургану погукали, щоб їм передали мотузку — чи то спустити когось, чи то підняти, чи, може, і те, і те.

(— Кажуть, наче жінка, — сказав містер Деркін).

Вона була виснажена до краю, ледве ноги переставляла. По змозі оминаючи уламки, вона й десяти метрів не пройшла, коли хтось вхопив її за руку й сіпнув назад. Вона впала би, якби та сама особа її не підхопила.

— Вважайте, міс Тодд, — загарчало за спиною.

— Містер Буллок? — у замкнутому просторі непохитний містер Буллок її трохи тривожив, але, як не дивно, у цьому проклятущому місці він виглядав нестрашним. — Що там таке? Я геть стомлена.

Він посвітив ліхтарем перед ними.

— Бачите?

— Нічого не бачу.

— Точно, бо нічого там нема.

Вона придивилася уважніше. Перед нею зяяла вирва — величезна, бездонна прірва.

— Метрів сім-десять, — сказав містер Буллок. — І ви ледь туди не звалилися.

Він провів її до опорного пункту.

— Ви надто стомлені, щоб лишати вас саму.

Він усю дорогу тримав її за руку, вона відчувала сильні м’язи.

На посту вона повалилася на розкладушку й радше зомліла, ніж заснула. Прокинулася, коли пролунав відбій о шостій. Їй здавалося, що вона проспала кілька днів, а насправді — тільки три години.

Містер Палмер заварював чай. Вона могла уявити, як він порядкує вдома у капцях чи читає собі з люлькою газету. Абсурдно, що він зараз тут.

— Тримайте, — сказав він і подав їй чашку. — Ідіть-но, мила, додому, дощ вщух.

Ніби це дощ зіпсував їй ніч, а не Люфтваффе.

*

Замість попрямувати просто додому, вона знову повернулася до кургану, поглянути, як там просуваються рятувальні роботи. При світлі дня все виглядало інакше, обриси видавалися знайомими. Щось їй цей курган нагадував, тільки вона не могла згадати що.

Навколо тягнулися руїни, цілу вулицю зрівняло з землею, проте на вчорашньому її кургані й далі кипіла діяльність. А добрий був би сюжет для баталіста: «Копають курган» — гарна назва. Бея Шоукросс вивчилася на художницю, випустилася саме перед війною. Цікаво, їй хотілося зобразити війну — чи намагається стояти понад цим усим?

Урсула обережно піднялася на курган. Рятувальник подав їй руку, щоб допомогти піднятися. Нова зміна вже прийшла, але, судячи з усього, стара команда теж не покладала рук. Урсула все розуміла. Складно полишити місце пригоди, коли здається, що воно «твоє».

Навколо жерла вулкану раптом залунали захоплені вигуки: старанна нічна праця нарешті дала плоди. Зі шпарини витягли жінку, обв’язану мотузкою під пахвами (на цьому етапі старанності вже не треба). Її передали до підніжжя кургану з рук у руки.

Урсула бачила, що та аж чорна від бруду і то приходить до тями, то знову відключається. Поламана, але життя в ній ще жевріє, бодай ледь-ледь. Її повантажили в карету швидкої допомоги, що терпляче чекала внизу.

Урсула і собі спустилася. На землі на фургон моргу чекало загорнуте у саван тіло. Урсула привідкрила обличчя й побачила блідого чоловіка з минулої ночі. При світлі дня стало ясно, що це таки містер Макколл із десятого номера.

— Привіт, — сказала вона.

Майже старий друзяка. Міс Вулф сказала б їй підписати тіло, але тут Урсула зрозуміла, що згубила свій записник і писати нічим. Покопирсавшись у кишені, вона знайшла помаду. «Хіба ж хочеш — мусиш», — пролунав Сильвіїн голос.