Життя за життям

— Рятуй! — самими губами проказав він Урсулі, але сміявся як школяр. Приємно бачити його щасливим.

До війни її залицяння до Ральфа (чи, може, його до неї) набули б форми танців, кіно, затишних вечерь a deux, а тепер вони найчастіше зустрічалися над вирвами від бомб, як туристи над прадавніми руїнами. Вони з’ясували, що найкращі краєвиди відкриваються з горішнього ярусу одинадцятого автобуса.

Може, справа і не у війні, а у їхній вдачі. Врешті, іншим парочкам вдавалося дотримуватися ритуалів.

Вони «відвідали» Девінську галерею Британського музею, «Геммондс» біля Національної галереї, величезний кратер над Темзою, такий великий, що над ним навіть облаштували тимчасовий міст. Коли вони під’їхали, «Джон Льюїс» іще тлів — почорнілі манекени з вітрин розметало тротуаром, одяг зірвало.

— Тобі не здається, що ми — як вурдалаки? — спитав Ральф.

— Ні, ми — свідки.

Колись вони, мабуть, таки пересплять. Бо чому б і ні?

Бріджит принесла чай з пирогом, і Памела сказала:

— Піду розв’яжу татка.

*

— Випий, — Г’ю налив їй чарочку віскі з кришталевої карафки, яку тримав у бурчальні. — Я тут днями сиджу. Тільки тут — святий спокій. Собакам і евакуйованим вхід суворо заборонено. А я, знаєш, за тебе переживаю.

— Я за себе теж переживаю.

— Жертв багато?

— Жахливо. Але я думаю, що все ми робимо правильно. Думаю, ми на правильному боці.

— Праведна війна? Знаєш, у Коулів уся родина досі в Європі. Містер Коул розповідає страшні речі про те, що роблять із євреями. Тут ніхто не хоче про це знати. Хай там як, — він підняв чарку і спробував закінчити на життєствердній ноті, — до дна. За кінець.

*

Пішла вона вже затемно, Г’ю провів її алеєю до станції.

— Бензину нема, вибачай, — сказав він, і співчутливо додав: — Треба було тебе раніше спровадити.

У нього був яскравий ліхтар, але тут ніхто не волав, що світло треба вимкнути.

— Навряд чи на мій ліхтар прилетить гайнкель, — сказав він.

Урсула розповіла, що більшість рятувальників має майже забобонний жах перед ліхтарями, навіть у розпал нальоту, коли навколо все палає, а згори сиплються запалювальні снаряди. Ніби промінь від ліхтарика щось змінить.

— Був у мене в окопах один хлопчина, тільки сірником чиркнув — як уже по всьому: німецький снайпер розніс йому голову. А добрий був юнак, — про всяк випадок додав він, — Роджерсон звали, як наших тутешніх пекарів. Але не родич.

— Ти ніколи про це не розповідав.

— Тепер от розповідаю. Най це буде тобі урок, не висовуйся і не відсвічуй.

— Ти ж це не серйозно.

— Цілком серйозно. Ведмежатко, краще бути живим боягузом. І Тедді та Джиммі кажу те саме.

— Але ж несерйозно.

— Серйозно. От, прийшли, тьма така, що проскочиш повз станцію й не помітиш. Навряд чи потяг прийде вчасно, якщо взагалі прийде. Ти ба, а ось і Фред. Добрий вечір, Фреде.

— Містер Тодд, міс Тодд. Це останній потяг на сьогодні, — сказав Фред Сміт. Він уже давно не кочергар, а водій потяга.

— Та який же це потяг? — усміхнулася Урсула. Сам локомотив без вагонів.

Фред зиркнув уздовж платформи, де мали бути вагони, ніби забув про їхню відсутність.

— А, є таке. Коли я бачив вагони востаннє, вони звисали з мосту Ватерлоо. Довга історія, — додав він, ніби не хотів пояснювати.

Урсула не розуміла, чому локомотив без вагонів пригнали сюди, але Фред виглядав рішуче.

— То я сьогодні додому не дістануся?

— Ну, мені треба пригнати локомотив назад до міста, пара є, кочергар є, он стариган Віллі, тож якщо ви не проти постояти на підніжці, міс Тодд, то ми вас додому доправимо.

— Серйозно? — перепитала Урсула.

— Тут не так чисто, як на перині, але якщо ви згодні…

— Згодна!

Локомотив нетерпляче зашумів, тож вона поквапцем обійняла Г’ю і сказала:

— Незабаром побачимося.

А тоді вилізла на підніжку й зайняла місце біля сидіння кочергара.

— Ти там обережно, ведмежатко, — сказав Г’ю. Він підвищив голос, щоб перекричати сичання пари. — Ти мені пообіцяй.

— Обіцяю, — гукнула вона. — До зустрічі!

Вона обернулася і спробувала розгледіти батька на темній платформі, коли потяг від’їхав. Її раптом огорнуло почуття вини. Після вечері вона вирішила погратися з хлопцями у хованки, а треба було, як сказав Г’ю, вернутися засвітло. Тепер Г’ю доведеться самому вертатися темною алеєю. (Раптом зринув давній-предавній спогад про бідолашну Ангелу). Г’ю швидко розчинився у димі й темряві.

— Це пригода, — сказала вона Фредові.

Їй і на думку не спало, що батька вона більше не побачить.

*