Життя за життям

— Він же вчиться грати на скрипці, правда? Ну, Саймон? — спитала Сильвія. — Євреї ж мають хист до музики? Може, треба купити йому ноти.

Розмова про те, як не образити євреїв, точилася за сніданком. Г’ю завжди дивувався, коли діти сідали за стіл. Сам він не снідав із батьками до дванадцяти років — тоді його нарешті стали випускати з дитячої. Виховувала його діловита нянька, що вела окреме господарство в їхньому гемпстедському маєтку. А ось маленька Сильвія, навпаки, вечеряла пізно, разом з усіма — ласувала Canard à la presse, обережно вмостившись на подушечці, приспана мерехтінням свічок і блиском срібного начиння, під жебоніння батьківських розмов. Тепер вона запідозрила, що її дитинство було не зовсім стандартне.

*

Старигань Том, як виявилося, копав нові грядки під спараг. Г’ю давно вже полишив свій журнал про крикет і збирав малину у велику білу емальовану миску — і Памела, і Урсула прекрасно знали, що Моріс донедавна тримав у ній пуголовків, але вирішили змовчати. Г’ю налив собі кухоль пива і сказав:

— Від цих ваших сільськогосподарських трудів тільки спрага сушить, — і всі розсміялися. Крім Стариганя Тома.

Місіс Ґловер гукнула, щоб Старигань Том накопав картоплі до яловичих відбивних. Побачивши кроленят, вона закопилила губи.

— Навіть на смаженю не вистачить.

Памела розкричалася так, що її довелося заспокоювати пивом Г’ю.

Памела й Урсула звили кроленятам кубельце з трави й бавовни у далекому закутку саду і прикрасили його трояндовими пелюстками. Памела заспівала їм колискову — у неї був добрий слух. Утім, кроленята й не прокидалися, відколи Джордж Ґловер їх приніс.

— Може, вони замаленькі? — припустила Сильвія.

Це для чого вони замаленькі? — не зрозуміла Урсула. Але Сильвія не пояснила.

*

Вони сиділи на газоні й ласували малиною з вершками та цукром. Г’ю підняв погляд на блакитне-преблакитне небо і сказав:

— Грім чуєте? Наближається гроза, нюхом чую. А ви, Стариганю Томе? — спитав він гучно, щоб навіть на грядці було чути.

Г’ю був певен, що садівник має знатися на погоді. Старигань Том нічого не сказав, копав собі далі.

— Глухий, — сказав Г’ю.

— Та де там, — сказала Сильвія, товчучи яскраву, як кров, малину в густих вершках.

Їй раптом згадався Джордж Ґловер. Сіль землі. Його дужі руки, його прегарні коні в яблука, як іграшкові коники, тільки великі. Як він привільно розлігся на мураві, позуючи, мов Адам пензля Мікеланджело у Сикстинській капелі, ось тільки тягнувся по скибку пирога, а не до руки Творця. (Коли Сильвія супроводжувала свого батька, Ллевелліна, в Італії, її вразило, скільки чоловічої плоті оголює мистецтво). Вона уявила, як Джордж Ґловер їсть яблука з її долоні, і розсміялася.

— Що? — спитав Г’ю.

— А Джордж Ґловер дуже імпозантний хлопчина.

— Мабуть, він місіс Ґловер не рідний син, — сказав Г’ю.

*

Тієї ночі у ліжку Сильвія відклала Форстера на користь менш інтелектуальної втіхи — розпечені тіла спліталися на подружньому ложі, вона линула до нього, як лине той олень до ручаїв. Тільки думала вона не про гладке жилаве тіло Г’ю, а про лискучі і м’ясисті, як у кентавра, кінцівки Джорджа Ґловера.

— Ти така… — пробурмотів виснажений Г’ю, ковзаючи поглядом по стелі спальні, доки шукав підходяще слово, — жвава…

— Мабуть, це від свіжого повітря, — сказала Сильвія.

*

Золотий, сонцем розцілований, — думала вона, погідно зісковзуючи в сон, а тоді на думку раптом спав непроханий Шекспір. «Королевичі й сіроми — всі обернуться у прах»[1]. Її раптом охопив страх.

— Буде буря, — сказав Г’ю. — Вимкнути світло?

*

Сильвію і Г’ю з недільної дрімоти вирвав плач Памели. Вони з Урсулою прокинулися раненько і кинулися подивитися, що там їхні кроленята — але ті зникли, лишився тільки пухнастий хвостик і криваві плями на білому пушку.

— Лисиці, — сказала місіс Ґловер не без зловтіхи. — А ви що собі думали?

Січень 1915 року

— Ви чули новини? — спитала Бріджит.

Сильвія зітхнула й відклала лист Г’ю, крихкі, як мертве листя, сторінки. Він відбув на фронт якісь кілька місяців тому, а вона вже ледве пам’ятала їхнє подружнє життя. Г’ю був капітаном легкої піхоти Оксфордширу й Бакінгемширу. А ще минулого літа був банкіром. Аж смішно.

Його листи були життєрадісні й стримані («люди прекрасні, сповнені звитяги»). Раніше згадував їх на ім’я («Берт», «Альфред», «Вілфред»), але після Іпрської битви писав виключно про «людей» — цікаво, Берт, Альфред і Вілфред загинули? Про смерть і загиблих Г’ю не писав, мовби вони просто вибралися на пікнік («На цьому тижні весь час дощить. Багнюка непролазна. Сподіваюся, вам з погодою повелося більше!»).

— На війну? Ти що, на війну зібрався? — волала вона, коли він записався добровольцем, а тоді їй сяйнула думка, що доти вона ніколи на нього не кричала. І, може, дарма.

Г’ю пояснював: раз уже судилося бути війні, то він не хоче потім озиратися в минуле із думкою, що все пропустив, що це інші захищали честь Батьківщини, а він — ні.

— Може, це єдина пригода, яка випала на мій вік, — сказав він.

— Яка ще пригода? — Їй це на голову не налазило. — Ти про дітей подумав? А про дружину?